Розділ 23

 За деякий час Дем'ян повернувся з корзинкою грибів і якоїсь зелені.

 — Тримай це на сьогодні, а завтра щось придумаємо. — Не варто було я б і сама щось знайшла

 — Просто подякуй — і все.

 — Дякую.

 — Нема за що. А поки ти будеш готувати, я тут посиджу в куточку, я буду тихенько, як мишка. 

— Не люблю, коли мені хтось під руку дивиться, у мене тоді нічого не виходитъ.

 — Тоді я закрию очі.

 — Чому б просто не піти? 

— Отакої! Ти мене вже виганяєш так швидко? 

— Просто раніше ти й сам йшов, а тепер поводишся дуже дивно, — дівчина взялася чистити гриби. — Посиджу тихенько в куточку... Та ти зроду тихо сидіти не міг, увесь час бубонів! І чого б це тобі тут просто сидіти, га? Ти щось недоговорюєш. Цей дім, можливо, проклятий? Чи це я вже причепилася до тебе?

 — Так, ти причепилася. Може, я просто скучив за тобою, не спало таке на думку? 

— Насправді зовсім ні. 

— Так от тепер знай: я дійсно сумував за тобою.

 — То в тебе ще є почуття суму? Угу, запишу в скарбничку. 

— Як виявляється, є. 

— То, може, ти мені й зовсім брешеш, і ти всі почуття маєш, просто не хочеш мені в цьому зізнатися?

 — Чого б я тобі брехав? Це ж дрібниця.

 — Ага, для тебе хіба що. 

— Стривай, стривай. Ти думаєш, що я в тебе закохався і боюся в цьому зізнатися?

 — Нічого я не думаю, ти це сам вигадав. 

— Так знай: мабуть, кохання — це єдине почуття, яке я точно втратив. 

— Це все через неї... Хоча можеш не відповідати, я й так здогадаюся. 

— Я взагалі-то обіцяв бути тихеньким, як миша, — хвхвх, — відсміявся хлопець, явно втікаючи від відповіді.

Коли гриби були почищені, вона поклала їх у піч разом з водою — буде грибна юшка, ну й трав туди додала, щоб не була надто легенька. Піч допоміг розпалити Дем'ян, а потім різко перехопив руку дівчини, дивлячись на її долоні.

— Ти чого?

 — Так багато порізів... Болить?

 — Вже ні, я подорожник приклала біля хати — і як рукою зняло. Ну, звісно болить, що за питання!

 — Ну ти й зло, Зоре! Я тут хвилююся, а ти своїм сарказмом плюєшся.

 — Немає чого хвилюватися, воно на мені як на собаці заживе. 

— Ото порівняла! Хвхвхв... 

— Чуєш, я оце подумала...

 — Кажи. 

— Ну... а що, якщо зробити так, щоб я для інших померла? Щоб вони перестали мене шукати — так спокійніше на душі буде.

 — І як ти хочеш це зробити? Штрикнути себе ножем при всіх, а потім щоб я тебе знову на озеро ніс, молячись Богу, щоб ти вижила? 

— А ти молився? Це так мило, Дем'яне! Хвхвхв... 

— А може й так, ти там знаєш...

— Та годі тобі, у цьому немає нічого поганого. Проте у мене інша ідея, більш безпечна. Вона, звісно, не має такої гарантії, як твоя, проте що, якщо ту сорочку порвати на клапті і наляпати туди трішки крові, а потім розкидати біля тої хатини, де я раніше була? Хай подумають, що зі мною щось сталося, поки я там була або добиралася туди. 

— Ну не знаю, така собі версія, проте має право на існування. А де кров візьмемо? Я нікого вбивати не хотів би.

 — Тобі й не доведеться, у мене стільки ран зараз — просто роздеру одну і витру. 

— Та ні, ти що! Щоб вона в тебе до віку не загоїлась? 

— Загоїться, не переживай. 

— Навіжена дівчина... Може, тоді давай без крові? І так буде дивно, що сорочка ця валяється розірвана на клапті, тим більш що на ній уже є трішки всього. 

— Та ні, треба щоб було максимально подібно до нападу якоїсь тварини.

 — Ой, ну добре, неси сорочку.

 — Прямо вже зараз? 

— Так, треба щоб кров трішки потемніла, щоб не здавалося, що ось-ось був напад, а тіла немає. Якщо робити, то вже як годиться. 

— Твоя правда, зараз принесу.

Дівчина винесла сорочку і побачила, як хлопець розрізав собі долоню.

— Ти що таке робиш, дурний чи що?! 

— Ну ти казала, що треба багато крові, от тобі і кров. А хіба вони там розберуться, чия вона?

 — Та я ж могла б... 

— Могла б, не могла б... Давай сюди! Не буду ж даремно проливати на підлогу, — дівчина простягла сорочку, і той обтер об неї руки. 

— Я й не знала, що в тебе взагалі кров є, такий холодний на дотик, що вона, певно, мала б синя бути. 

— А ти навіть звернула увагу на тепло мого тіла? Цікаво, коли ж?

 — Ой, оці твої жартики...

 — Я не обіцяв, що буду легким у спілкуванні.

Доки дівчина накладала в тарілку грибну юшку, Дем'ян розірвав на шматки сорочку і пішов, обіцяючи скоро повернутися. Вона надіялася, що й справді буде так, оскільки вночі не хотілося залишатися тут одній без того хрестика на дверях, що вирішував усю безпеку її життя. А колись казала, що затята атеїстка... Як усе швидко змінюється! Насправді дівчина вірила в Бога, це все були дурні жартики. Проте Бог у її розумінні — це не той, що на іконах, не той, якому моляться в церкві, а той, що в серці. Невідомо, яка в нього подоба і чи взагалі вона є, проте Бог існує, адже у всіх важких ситуаціях життя щось неодмінно допомагало їй не опустити руки.