Розділ 22

— Зоряно, прокидайся, ми вже прийшли. 

— Вже? — дівчина ледь розліпила очі.— Так швидко... 

— Ну, вже навіть ранок настав, не знаю, наскільки це було швидко. 

Дівчина злізла з рук хлопця.

 — А де... а де Радик? 

— Та не хвилюйся, он він вже освоюється на новому місці. — Дем'ян показав у бік хатини: — Іди оглядай свої нові володіння, тепер це місце твоє. 

— Справді, моє?

 — Угу, цілковито.

Це була хатина посеред лісу, близенько вода струмувала, а ще щось дзвеніло — це керамічні фігурки на шнурочках, прив’язаних до дерева, грали мелодію.

— Отакої! Це ти придумав?

 — Ага, це було перше, що я зробив, коли приїхав сюди. — Гарно, дуже гарно.

Далі вони йшли двориком — маленьким та затишним, засадженим різними квітами. Вони всі були дикі, проте пересаджені сюди. Маленький колодязь вже трішки поріс мохом на прикритті. Всередині хатини були розписи — красиві, різнобарвні.

— Ова, це ти так гарно вмієш малювати? 

— Раніше малював, зараз ні.

Звичайнісінькі дерева були різьблені різними візерунками, але що найбільше здивувало і сподобалося дівчині — це як багато світла проступає в хатину, а ще зайчики мали певну форму, оскільки на віконцях були малюнки, ні, точніше, це скельця були кольорові. Раніше вона не бачила такого чуда. Ця хатина була мрією для кожної людини.

— Тобі подобається?

 — Так, тут неймовірно красиво! Ти так довго, мабуть, це все робив. 

— Ну, не все, мені допомагала одна людина. Загалом тут багато ідей, саме вона придумала. 

— Цікаво, дуже цікаво! Певно, вона була дорога тобі. 

— Так, дуже дорога. Дивись, піч тут насправді дуже зручна, матеріал добре зберігає жар, тому тобі не доведеться використовувати багато полін, оскільки піч тут на всі ці кімнати. Лише приготувавши їсти, ти зможеш грітися зимою увесь наступний день. Літом, правда, буде трішки спекотно.

 — Це схоже на мрію. 

— Я радий, що тобі сподобалося. Тільки треба, щоб ти хрестик повішала на двері, на всякий випадок. Якщо захочеш, можеш цього разу виключення для мене не робити, я все зрозумію. 

— Дякую тобі! Можна лише одне питання?

— Так. 

— Ти кохав її, чи не так?

 — Хм... Угу. Ну, добре, ти тут обживайся, а я піду, може, щось на вечерю знайду тобі. 

— Дякую

 — Та годі тобі, це я заварив цю кашу. 

— Все одно дякую.

Дем'ян зник за вербою, а дівчина і далі лишилася розглядати цікаві вікна, різьблення і розписи — це було щось дійсно чудне.