Розділ 20

Зоряна прокинулася від того, що якась холодна рука лягла їй на чоло, потім на щоки, тоді на поранені ноги. Це точно не він, не чоловік, це Дем'ян. Навіть не побачивши його, аромат однаково впізнала. Може, прикинутися.Та ні, якось дурно. Вона думала над цим, поки її не взяли на руки. Тоді розплющила очі і відштовхнула хлопця, вставши та стрибнувши на ноги, які, від того, як лезом, вдарили.

— Як ти тут опинився? — чоловік дивився знервованим поглядом.

— Зоряно, що з тобою сталося?

— Нічого. Звідки ти тут? — знову повторила вона, взявши котика на руки.

— Мене Радик знайшов і привів до тебе.

— Миленький, ти навіщо цього злого дядю сюди привів?

— Зоряно, не смішно, ти у дуже кепському стані: на губах і на лобі рани, руки в порізах, ноги поколоті, сорочка порвана мало не до грудей. Ти мені скажи, якщо це він — не бійся.

Дівчина зважувала на те, чи варто казати, та потім промовчала, розвернулася і пішла.

— То це таки він? Оце ж я йому влаштую веселу нічку!

— Не треба, у нього дитина є.

— Дитина? 

— Ти, ніби, на слух не страждав раніше.

— Та бодай, дитина це не змінює його, навіщо їй такий батько-тиран?

— Послухай, Дем'ян, іди куди йшов, просто зникни. Від тебе в мене лише одні проблеми.

— Не піду, тобі потрібна допомога.

— О, Дем'яне, ти мені вже допоміг, тепер я маю якось ще вилікуватися.

— Пробач, я дійсно не знав, що так буде. Я потайки спостерігав за вами і не бачив нічого поганого. Я впевнився, що у тебе все добре, і ти говорила... і я дійсно повірив. Куди ти зараз підеш?

— Додому піду.

— Щоб він тебе остаточно добив?

— Так це і є наша любов.

— Залиш, прошу тебе, пішли зі мною.

— Ага, ще б, я туди не вернуся. Не хвилюйся, але з тобою тим більше не піду. Може, знову нормальне життя почну.

— Пробач.

— Та годі вже вибачатися! Годі! Ти до кінця мого життя не зможеш це вимолити, тож прошу, краще піди і все.

Далі обидва мовчали. Дем'ян все ж таки йшов за кульгаючою дівчиною, не знаючи, як краще зробити.

— Чого ти плентяєшся за мною, га? Іди собі! Ах, мовчи і далі!

Дівчина продовжила йти, вийшовши на стежку, дуже зраділа. Рано чи пізно вона кудись виведе її, а далі буде видно. Може, знову знайде прихисток у когось, або щось інше. Вернутися до лісової хатини немає сенсу, все-таки там її точно знайдуть. Потім вона вирішила все ж таки запитати про те, що так довго крутилося в її голові.

— Ти мені от що скажи: навіщо ти мене тоді видав? Тільки кажи так, як є.

— Я просто подумав, що рано чи пізно ти захочеш мати сім'ю, дітей. Але тоді буде запізно, або навіть бодай так. Але коли ти постраждаєш, тобі буде набагато важче жити в лісі одній, переживати холодні зими. Я б хотів бути увесь час поруч, але ти розумієш, що я не людина. Хто зна, що станеться завтра? Я не хотів, щоб ти залишилася одна в найважчий момент життя.

— А що з тобою може статися?

— Та всяке... Проте не так зі мною, як з тобою, Зоряно. Проте я навіть гадки не мав, що це призведе до такого. Послухай, я хоч і не зможу дати тобі сім'ю, кохання і нічого з цього, проте обіцяю більше ніколи тебе не зрадити. Чуєш? Бути поруч і захищати!

— Це однаково вже не допоможе, я не вернуся в ліс, мені немає куди.

— У мене є там чудове місце, я облаштував колись його для своєї...

— Для кого? Хоча можеш не відповідати, я вже здогадалася.

Настала тиша, сумна, тягуча і довга. Її розірвали звуки копит. Дівчина одразу впізнала голос батька. Він був їй серед усіх впізнаваним. Вона чкурнула швидко в ліс, Дем'ян за нею.

— Що таке, куди ти біжиш?

— Та тихо! Це вони мене вже шукають знову.

— А як вони здогадалися?

— Я не знаю, не знаю!

— Послухай, якщо ти зараз підеш зі мною, тебе вже ніхто не знайде, чуєш? Довірся мені.

Чоловік простягнув руку. Дівчина вагалася, дивлячись то на руку, то на гурт людей, що мчав неподалік, невідомо з якого боку. Тоді вирішила, що все одно тікати нікуди, хай буде, як буде, і таки взяла за руку Дем'яна. Той, у свою чергу, взяв із її рук котика, і вони помчали через ліс. Зараз чомусь страшно не було, чомусь їй вірилася, що все обов'язково буде добре, і він дійсно врятує... Але, на жаль.