Розділ 17

Цілу ніч Зоряна думала, як вчинити з інформацією, і вже за сніданком вирішила поговорити з чоловіком.

– Чуєш, Матвійко, це ж твій син правильно?

Чоловік застиг з ложкою в руках.

– Не знаю, про що ти говориш, – він і далі взявся їсти.

– Я все знаю.

– Хм, Марія розповіла?

– Ні, вона тут ні до чого.

– То що тепер розкажеш всім, який я у тебе чоловік?

– Не розкажу.

– Он як. То що ти від мене хочеш тоді?

– Давай угоду.

— Яку? – Чоловік поклав ложку і уважно подивився в очі дівчини.

– Ти зможеш приводити сюди їх, коли захочеш. Я й так розумію, що увечері, найпевніше, ти до них їздив. Вони можуть бути тут, і син може рости в тебе на очах.

– Он як. А що ти тоді хочеш взамін?

– Шлюбну недоторканість.

– Це що ти маєш на увазі?

– Що ми не будемо справжнім подружжям. Я живу своїм життям, а ти своїм. Добре?

– Хм-хм-хм... А ти що, теж когось під боком маєш?

– Та ні, не мала часу на такі розваги, на відміну від тебе.

– Так, так. А той чолов’яга з лісу, цікаво, звідки він тебе знає? Напевно, виїла йому мозок. Он він і тебе здав.

– Думай собі, як хочеш, але в мене все одно набагато більше переваг. Я ж навіть і багато не прошу. Просто кожен живе порізно, от і все.

– А діти? Ти не думаєш, що рано чи пізно спитають: "Де наші діти?" Ще плітки пустять, та мої батьки, й напевно, твої сказяться.

– А оце питання вирішимо пізніше, добре? Я готова визнати, в разі чого, що я нездужаю.

– Хм-хм-хм... Сміливо про таке говорити. Та ти навіть і не уявляєш, яка зневага потім на тебе очікує: жінка, що не може дати дітей.

– Я кажу: ти від цього аж ніяк не постраждаєш, а за мене немає чого хвилюватися.

– Ми ж як не як росли разом.

– Та де там, ти у своє дивився, а я у своє. То що згода, вдруге пропонувати не стану?

Зоряна простягла руку, чоловік вагався, чи відповідати, та все ж потиснув.

– От і все, вважай, що ми тепер розлучені перед Богом, а інші хай своє думають.

– Хм, а звідки ти все-таки дізналася про те, що Матвійко мій? Невже мати розповіла, чи все-таки Марійка?

– Ні, мати, ні Марійка, ні дядько, ні тітка. Можеш не хвилюватися, я просто маю дуже хороший слух.

– Якби не людиною, то ти б напевно лисицею була.

– Я вже не вперше це чую.

– І не дивно, певно, той бідний чоловік тобі таке сказав?

– Так. Нічого, він не бідний. А тобі смачного, я пішла в стайні попораюся , а на тобі все інше по руках?

– Добре, добре.

Зоряна вже збиралася йти, але…

– Чуєш, то я можу їх вже сьогодні сюди привести?

– Приводь, коли схочеш.

Чоловік усміхнувся з напханими щоками, як ніколи в житті. Певно, дійсно кохав Марію і сина дуже любив, хоч би це все потім боком не вилізло, бо як хто дізнається, то капець буде. Проте Зоряна дуже хотіла, щоб Матвійко мав нормальне дитинство з батьком та матір’ю. Він всього лиш дитина і не заслуговує на всю жорстокість їхньої ситуації.

– І чуєш, не пий більше, добре?

– Та ні краплі більше не візьму! – викрикнув веселий чоловік.

– Даєш слово?

– Даю.

– Ну, побачимо, побачимо.