Розділ 12

Ну ось, коли зима пройшла, настав час женихання. До того часу Зоряна помітно схудла і стала схожою радше на мерця, ніж на людину. Батьки змушували її переїдати, погрожуючи забрати пухнастика, але, запихаючись їжею, вона викидала все назад блювотою. 

—Гірше за тварину — аж гидко дивитися. Послухай, мамуню, якщо ти її не поправиш за півмісяця, то ніхто її заміж не візьме, хіба що за якогось старого і овдовілого.

 Я намагалася і їла, потім зненавиділа себе за свій бойкот голодування. Радика у мене забрали, тепер я була сам на сам із своєю проблемою. Його забрали, бо це, мовляв, мало привести мене до тями. Але це стало ще більшими тортурами. Кожен шматок хліба різав горло, як скло, кожна ложка каші, яка потопала в смальці, віддавалася блювотою, яку я ковтала в себе. Можливо, воно все і добре, та мені, як отрута. Не думала, що основною моєю проблемою стане набрати вагу для весілля.

Пройшов місяць, до нас приїхали на оглядини. Мене посадили за столом, набрала майже як до приїзду, та все ж менше, і це для мене було великим подвигом. Декілька недоспаних ночей далися взнаки сірими колами під очима, які мені підфарбовували якоюсь бурдою, провезеною з далеких країв сестрою .Вимальовували, як товар перед продажем. Пообіцяли повернути Радика, якщо я буду робити все, як і годиться нареченій, і я була самою слухняною дівчинкою.

Наречений одобрив, названий майбутній батько також, і названій матері теж. Весілля через два тижні; до цього часу обом пришлють посага , і, як годиться, залицяння на людях. За тиждень до весілля вперше вийшла на вулицю, вперше побачила мого пухнастика. Він, на щастя, не схуд і про нього добре дбали. Я ходила з ним на руках по двору; це мало виглядати невимушено, адже до нас сьогодні, мовляв, несподівано їдуть женихатися. Чи не думала я втекти? Звісно, думала. Дивилася за паркан, на коня в стайні, а потім розуміла, що навіть якщо й обхитрю всіх, то не знаю, чи матиму шанс знову збудувати своє життя там, без смерті від голоду чи від важкої праці.

Коли приїхали женихатися, мені стало гидко. Стільки лицемірів поруч, і всі тобі посміхаються, і всі тебе чекають, і всі тебе обожнюють – кумедно. Весілля було затяжним і надто довгим; всі ці звичаї, можливо, і були цікавими, проте не зараз, не сьогодні, не з тією людиною. Коли в неї з'явився шанс залишитися з ним на одинці, поки готували коней, то вона запитала:

— Навіщо тобі це все? Ти гарний, заможний, чому не знайшов собі люблячу дружину?

— Бо ти нею станеш, дурненька. На все село поки що наша і ваша сім'я найзаможніша, зорі склалися так, розумієш?

Вона не хотіла оголошувати про те, що зараз подумала, але все-таки запитала:

— Чому ти тоді не одружився на моїй сестрі? Коли я втікла, вона ж теж дочка цієї сім'ї!

— Ну, вона мені не подобається, вища за мене і не в моєму смаку.

— У тебе ж інші дівчата були, і ти...

— Не переживай, після нашого одруження ти будеш єдиною у мене. Ну все, поїхали, сонечко... ой, тобто зоряночко, нам вже час!

Ну ось і день дійшов до кінця, і вони лишилися сам на сам у своїй новій оселі.

— Ти ж знаєш, що йде після одруження, про останній обряд, ти ж маєш знати, не маленька, правильно?

— Мені страшно.

— О, не бійся, я тебе не ображу. Просто роби те, що я скажу, і боляче не буде.

— Можливо, не сьогодні.

— Та як же так! Не годиться , миленька, сьогодні ! Лягай туди.

— Не буду.

— Ну що значить не буду? Все рівно доведеться. Не знав, що мені така норовлива дістанеться! Ну ти що, не чуєш, чи що? Ану йди сюди, кажу!

Чоловік схопив дівчину за талію.

— Отак все, а далі нічого страшного.

— Забери свої руки! — процідила вона.

— Грізна дівка.

— Я не жартую, забери їх, мені гидко від тебе!

— Ага, гидко значить...

Чоловік почав цілувати шию дівчини. Вона пробувала видертися, але руки були міцно сковані за спину, а потім її охопила неймовірна лють, така страшна, як вогонь, що загорівся всередині. Вона вкусила його за плече, а потім вдарила, він вдарився об тумбу.

— Ах ти ж, ану іди сюди!

— Якщо ти зараз до мене наближешся, я тебе вб'ю, і я не жартую.

Чоловік вийшов з кімнати, тримаючись за голову, а тоді сів на коня і поїхав кудись. Вона відчула, як болять ноги, вони просто відпадали, серце зупинилося, і лише через тяжкий ковток повітря почало знову тарабанити в грудях. Руки тряслися, а з очей жодна сльозинка не могла впасти, хоча так хотілося плакати. Вона почала бити себе по голові, потім по підлозі, аж до крові на долонях, і тільки коли помітила пухнастого біля ніг, зупинилася.

— Я можу втекти зараз, правда? Он там видніється ліс, я ж можу перебігти, поки він кудись поїхав.

Дивилася вона у вікно, лежачи на підлозі.

— Ні, я не можу, мене знову знайдуть, або й помру там, а я не можу померти! Що тоді буде з тобою?Не хвилюйся, любий, ми щось придумаємо.