Розділ 10

Демян став з’являтися майже кожного дня, і це неабияк заспокоювало душу Зореслави. У неї був компаньон, який вислухає і підніме настрій, не кинувши у біді. Але здавалося, що її почуття змінилися у зовсім іншу сторону, і вже давненько ,цікаво, чи він помітив ці зміни. У нього ж якісь там суперсили чи щось таке. А ще він так і не розповів про минуле, охоче закриваючи цю тему ще на самому початку. Мабуть, там щось темне або дуже болюче. Не варто коперсатися у душі інших — ось це і стало крапкою над цим питанням для Зореслави. Зараз вона верталася з міста, приховуючи в корзині смаколики для котика. З нізвідки з’явився компаньон.

- Так і знала, що ти прийдеш зараз. 
- І звідки?  У тебе дар? 
- Ні, передчуття. 
- А ти чому такий зажурений? 
- Якщо розповім, будеш дуже злитися. 
- Отакої, що ти вже скоїв?  
- Я думаю, що так буде дійсно краще для тебе. 
- Ти про що? Скажи вже без цього шифрування. 
- Потім ти все зрозумієш. 
- Ти лякаєш мене. 
- Я всіх лякаю. 
- Що ти плануєш сьогодні робити? 
- Побуду з тобою, мені нічого в лісі блукати поки що. 
- От і правильно, в мене знайдеться робота. 
- А ти вже навіть і не соромишся на мене її скидати. 
- А чого це мені соромитися? Я тебе як облупленого знаю, та й ти мене. Ми вже з тобою, напевно, 5 місяців знаємося — це не є мало, погодься. 
- Еге ж. 
- Але для твоїх ста років це, звісно, мало. 
- Зоре...

- Що ?

- Ти...

- Скажи вже, не з’їм. 
- Як ти плануєш пережити цю зиму? Уяви, як буде холодно, а в тебе і дров майже немає. 
- Знайшов, за що хвилюватися! У моєму розпорядженні цілий ліс. 
- Не думаю, що лісовий це схвалить. 
- Ну, інші якось рубають живі дерева, і нічого їм немає, а я буду мертві брати, ті, що вже всохли і впали. А ще у мене є, ти будеш саме рубати? 
- А що, якщо я зникну, що тоді? 
- Тоді я буду робити це сама. Ти не дивись на моє мале тіло, воно є оманливим. 
- Ну добре, добре, а вода, колодязь замезне? 
- Тоді буду топити сніг або знайду річку й буду носити воду. 
- А якщо не вийде? Зима ж часто підступна, може засипати так, що й даху видно не буде. 
- Та чого ти так нервуєш? Буду вирішувати по мірі надходження. 
- Але ж у тебе імунітет слабкий, як тоді бути? 
- Слухай, Демяне, до чого ти це все ведеш? 
- Може, краще повернутися до людей? 
- А он воно що. 
Зореслава прискорила свій крок. 
- Послухай, я все-таки не людина, я, можливо, не зможу тобі допомогти у найкритичніший момент. 
- Демяне, я тебе прошу, досить! Ти ж знаєш, який шлях був пророблений, і хіба зима може стати мені на заваді? 
- Може, Зоре, може. 
- Давай більше не будемо про це говорити, добре? 
- Еххх... 
- Так тяжко видихаєш. 
- Вибач мені.  
- За що вибачаєшся, Демяне? Де ти, агов, де ти подівся? 
Дівчина не зрозуміла, що він мав на увазі і куди пішов, але коли дійшла до дому, то все зрозуміла. У дворі стояли коні, а також знайоме обличчя батька так званого нареченого і ще декілька чоловік. Вони одразу помітили її, тоді дівчина кинулася в ліс, і він за нею вигукуючи ім’я. Серце страшенно калатало в грудях, гілки дряпили шкіру на ногах, руках і, особливо, обличчі. Очі не бачили, куди бігти, а ноги неслися в сліпу , павутина відчувалася на смак .Відчуття пораненого звіра вирувало всередині так, ніби вона олень, а батько і всі інші — це мисливці, що полюють на шкіру дівчини. Мабуть, це так і є. Вони були все ближче, і на очах наверталися сльози, а потім вона перечепилася і впала. Через мить її схопили за руки і повели як заручницю, щось вигукуючи, але то вже було не зрозуміло. У вухах пищало: 
- Демяне, ти клятий зраднику! 
вигукнула вона, бо знала, що він поруч і споглядає.