Розділ 9

На ранок дівчина почувала себе ще гірше: горло страшенно боліло, і голова паморочилася. Тому вирішила нічого не робити поки що, а краще відігрітися в ліжку, тим більше, що на городі ще болото, та й холодно якось для літа. Одним словом, лише хвороба може стати причиною відпочинку. Нагодувавши Радика, який ні на мить не відходив від неї, і собі заварила чаю. Він ніби й полегшував біль, але зовсім ненадовго, і це було схоже більше на катування: хвилина полегшення і знову гострий біль. Дем’ян чомусь теж не приходив. Ну, може, це й на краще: не буде переживати через її стан, хоча здається, він і так цього не робитиме. Але ж ліки їй приніс, то чому ж він може відчувати. І... та ні, ні, це все нав'язливі думки. Ми часто видаємо бажане за реальність; жити, обманюючи себе, не найкраща річ. Десь під обід Зореслава занурилася у сон; їй снилися, мабуть, погані речі через лихоманку. Вона проснулася, коли відчула, що хтось її піднімає. Була глибока ніч, і лише місячне світло падало на лице Дем’яна. Хоча навіть якщо б його не було видно, його запах і без того впізнаваний.  
— Ти пахнеш квітами і сосною, трішки чебрецем і медом.  
Дем’ян мовчав, а його брови зсунулися на переніссі.  
— Чого ти такий набундючений? Вперше тебе таким бачу.  
— Ти говориш, як мрець. Мені шкода, що я не прийшов раніше.  
— А я вже померла?
— Ні, але це вже близько.  
— Ну що ж, тоді я рада, що хоч не в одинці помиратиму. Подбай про Радика потім, добре?  
Дем’ян нахилився ближче до очей дівчини.  
— Послухай, обіцяй, що ти ніколи не розкажеш нікому про те, що побачиш далі.  
— Про що?  
— Просто пообіцяй.  
— Ну добре, обіцяю.  
В цю ж мить Дем’ян обережно підхопив Зореславу і поніс в ліс.  
— Гарно тут, он диви, яке небо зоряне сьогодні.  
— Угу.  
— Куди ти мене несеш?  
— Побачиш.  
— Злий ти якийсь сьогодні. Чого? Скажи.  
Коли хлопець промовчав, дівчина поклала долоню на його щоку, а потім відвела погляд на себе.  
— Щось сталося?  
— Ти мене лякаєш, Зоряно.  
— Чому Зоряно? Мені більше подобалося, як ти мене раніше називав.  
Дем’ян все так само мовчки йшов.  
— А казав, що немає почуттів, а насправді і злитися можеш.  
— Як опинилося це почуття, я відчуваю.  
— Так не все втрачено, ти все більше стаєш схожий на людину.  
— Це погано.  
— Чому ж?  
— Не хочу знову бути людиною.  
— Знову? Зачекай, ти що, був людиною?  
— Ні, просто обмовився.  
— Ні-ні-ні, ти брешеш, я ж бачу по очах. Я тобі все про себе розповіла. Ти, як опинилося,приховуєш від мене минуле, то виходить, майже все на брехні між нами будується.  
— Зоряно, між нами нічого немає.  
Дівчина замовкла, тепер повисла тиша між обома. Він, звісно, правий, проте ай, та чого ж він брехав увесь час? Спостерігаю за людьми і бла бла бла . Через деякий час вони зайшли в якусь печеру, темну. Там було холодно, вогко і страшно, проте потім вийшли на озеро; зверху була, як наче, діра, через яку проглядалися вітки дерев і зорі, а озеро було чисте та блакитне. Дем’ян почав заходити туди з Зореславою на руках.  
— Ти таки вирішив мене втопити, бачиш, як все виходить? Казав, що не потраплю, і ось уже тут.  
— Зараз затримай дихання, добре?  
— А сенсу? Хочеш помучити мене, щоб я відчула, як болять легені і задихаюсь в самому кінці?  
— Зроби, як я кажу ,добре ?Ти ж дуже розумна, так? Тоді зараз не будь дурною.  
Дем’ян занурився разом з дівчиною у воду. Вона помітила, що він не дихає, йому не потрібно повітря; це видалося незвичним. Чомусь зараз усе тіло ніби зігрівав ледь відчутний кип’яток, він розходився по венах і аж до мозку, а коли в легенях все закололо, Дем’ян одразу її підняв. Тоді стало дуже холодно, аж до цокоту в зубах, як в ополонці. Вона ближче пригорнулася до тіла, але й тіло було у нього холоднокровним.  
— Зачекай, зараз я віднесу тебе додому, потерпи ще трішки.  
— Що це за місце ти хоч це мені скажеш?  
— Це те, про що легенди складають — джерело життя. Ось такий воно має вигляд, але жодна людина не знає про нього.  
— Чому ж ти мене сюди відніс?  
— Бо ти пообіцяла не розповідати.  
— Ні, чому? Ти знаєш, що я не про це питаю.  
— Тому що ти мій компаньйон, у нас є угода. Пам’ятаєш?  
— Пам’ятаю, але ти мав би бути радий: швидше помру, і ти вільний.  
— Проте ми домовилися, що я зміню свій сенс існування, і якщо зараз ним є це, то я маю подбати, щоб ти була зі мною ще дуже довго, чи не так?  
— Це все схоже на дитячі казочки.  
— Може, вона так і є. Ходімо, ти вже дуже змерзла. Впевнений, що твій організм наповнився силою цього джерела.  
— А чому людям не можна? Якби кожен мав у себе хоча б краплинку такого, то можна було б уникнути стільки смертей.  
— Це джерело не може відвернути смерть і не забрати недугу. Воно лише наповнює тіло силою, щоб воно могло боротися за своє життя. І якби всі люди знали про ці джерела, чи не спустошили б вони їх?  
— А що було б, якби джерело опустіло?  
— Лісовий дух казав, що якщо озера не стане, то й ліс помре, і поле зав'яне, і тварини загинуть.  
— А якби люди берегли озера?  
— В цьому немає цілковитої правди. Хтось може й буде берегти, а хтось та й знищить із жадоби. Ми не маємо таких почуттів, тому й озера не зачіпатимемо, і нам відновлення не треба. Це лише живлення всього живого.  
— Ти ж знаєш, що коли я зранку прокинуся, то буду дуже зла на тебе.  
— Знаю.  
— Тому ти й не прийдеш?  
— Прийду, щоб подивитися на твоє самопочуття.  
— І все-таки не розкажеш мені нічого про твоє минуле?  
— У мене немає минулого.  
— Ага, так.  
— Ну все, ми прийшли.  
— Зазвичай я це кажу.  
— Зараз переодягнись у щось сухе і тепле, і лягай спати. На ранок тобі має стати краще. Ну все, я пішов.  
— Зачекай.  
— Що?  
— Дякую тобі.  
Хлопець кивнув і зник, зачинивши за собою двері. На ранок дійсно стало краще, і на столі лежала свіжа і ще тепла їжа і чай.