Розділ 8

Знову Дем’ян перестав приходити, мабуть, це й було його рішення. Сумно, звісно, проте вона вертається до того, що було раніше — це не здавалося чимось поганим. Дні пролітали, як скажені, по вечорах іноді хтось ходив по дворику, та тепер це стало звичним. У неї з’явився компаньйон Радик, з яким вона розмовляла, як з людиною; пухнастий був хорошим і швидко прив’язався до нової господині. Всюди слідував за нею, іноді працював як оберіг і зігрівав у теплі вечори. На деякий час їй довелося поїхати у містечко, з кимось зустрітися; котика взяла з собою в корзину, проте боялася, чи він не випригне, чи не загубиться ненароком, та Радик був дуже розумним, зовсім як людина. У місті Зоряна сходила до крамниць, зустрілася з колишньою подругою, а ще неподалік було селище, вона теж туди заглянула, аби сходити до одної знахарки.

— Бачу, ти з нечистим водишся.  
— А як ви?  
— Я все бачу, дитинко, і навіщо ти прийшла знаю, проте не варто цього робити — сама себе загубиш.  
— Але я вже вирішила, тож прошу, допоможіть.  
— Ну, як знаєш, мою думку ти почула. На, тримай.  
Бабуся простягнула щось у мішечку.  
— Там все, що потрібно для ритуалу, головне — не помилися і зроби все точно, як я сказала, інакше можеш наслати на себе смерть.  
— Дякую вам велике.  
— Ой, дитино, боюся я за тебе.  
— Не варто, я вже якось за себе подбаю.  

Коли верталася додому лісовою стежкою, лив сильний дощ і гриміло так, ніби сам демон на Землю прийшов. Додому прибігла вже в темряві і змокла до ниточки; на щастя, ніхто їй в темряві не зустрічався. Коли через вікно побачила чорний місяць, то й провела обряд.

На ранок голова гуділа страшенно і горло боліло, але роботи все одно було багато, тож відправилася з Радиком на луг трави збирати, щоб засушити.  
— Тримай, це має допомогти, — почулося з-за спини.  
— О, то ти таки прийшов.  
— Ага, прийшов.  
Чоловік поклав траву в корзину і взяв на руки котика, який мав би пручатися, але спокійно сидів.  
— Цікаво, ти ж нечистий, чому він не шипить на тебе?  
— Бо знає, що лихого тобі не заподію. Ти мені краще скажи, як ти себе почуваєш, бо твої червоні очі виглядають не дуже добре.  
— Нормально, я себе почуваю, промокла трішки — таке буває, воно пройде.  
— Завариш собі ті трави, що я приніс, вони мають полегшити біль.  
— Дякую. Ну що, таки прийняв рішення?  
— Я ще не думав про це.  
— Не думав? Серйозно? А я вже себе накрутила.  
— Накрутила? Що саме? Хвилювалася за мене?  
— Ага, так, тільки про тебе й думаю увесь час.  
— Це приємно чути.  
— Ти знову починаєш мене бісити.  
— Ну, чого ти, сіроока? Я ж жартую. Думаю, я погоджуся на твою пропозицію.  
— Серйозно, так просто?  
— Так, а що мені втрачати? Я, як і до цього, нічого не робив, так і не робитиму.  
— Я рада.  
— Рада, що стану твоїм навіки.  
— На віки не зможеш, я все-таки смертна.  
— Зовсім забув про це. Ну, розказуй свій секрет, чому ти тут.  
— Історія, насправді, дуже довга.  
— Я уважно слухаю.  
— Вже темніє, час повертатися.  
— Значить, проведу, і заодно розкажеш.  
— Добре, надіялася, відтягну цю розмову, але коли все так швидко склалося, то вже хай буде.  
— Уважно вас слухаю, моя володарко.  
— Чому одразу "володарко"?  
— Ну, я ж тепер навіки твій раб.  
— Ну так, на всю мою вічність. Хахахаха! Що ж, все почалося з того, що мої батьки з дитинства хотіли одружити мене на синові знайомого. Оскільки той був заможним, то це була найкраща кандидатура. Ось так виходить мали об’єднатися сім’ї, проте хоч той і красень, та такий уже черствий, не любила я його — ну, не моя людина, і батькам говорила. А ще й на горизонті той обранець почав водитися.  
— Який?  
— Ну, був парубок, який мені дуже подобався; його поетом прозвали, бо вірші і пісні любив писати. Я його покохала, а на вечорницях ми з ним познайомилися, і він тоді теж почав мене перестрівати, квіти дарував з поля кожен ранок, коли я йшла худобу випасати. Та як тільки оголосили про заручини, він втік. Я думала, він образився, а як потім опинилося — мої гроші заплатили йому, щоб зник з мого життя, і він зник, а потім з іншою десь одружився, а мене заміж збиралися віддавати. Я впиралася і тікала з дому; тоді мене закрили в кімнаті, сестра чергувала біля дверей, щоб не втекла, та все ж у мене вийшло. Я завоювала їхню довіру і потайки втекла у місто, там влаштувалася робочою  в сім’ї млинарів, гляділа за їхніми дітьми, писемності вчила — ну, принаймні того, що мене бабуся навчила. Вони мені давали кошти, і тоді з часом я втікла звідти, бо рано чи пізно мене б таки знайшли, і  їх би звинувачувала у переховуванні. Ось так я й купила цю цегляну хатинку у одного бариги; ледве знайшла це місце.  
— А чому просто не одружитися? Мала б дітей, чоловіка і дім.  
— Ти сам казав, що немає сенсу будувати сім’ю, коли немає почуттів; тоді всі будуть нещасні. Та й тоді в моєму серці інший був, я не могла все добре зважувати.  
— А зараз?  
— Що зараз?  
— Він досі в твоєму серці?  
— Та ні, зараз я розумію, наскільки була наївною.  
— Твої батьки погано до тебе ставилися.  
— Не можу намовляти на них, проте мені здається, що ще з народження я була розрахунком, або вони просто вважали, що так буде краще для мене, проте не чули, що мені й справді потрібно.  
— Мабуть, родина була осоромлена після твоєї втечі.  
— Думаю, що так — це було егоїстично.  
— Проте і вони були егоїстами, коли вирішили всю твою долю наперед, не приймаючи твої прохання та почуття.  
— Це в більшості так, і всі вважають це за норму.  
— Проте ти ні.  
— Саме так.  
— А ти не думала, все-таки повернутися? Ти ж казала, що в тебе там бабуся є, і вона ніби хороша, по твоїм розповідям.  
— Бабуся померла вже давно, проте вона була коханою людиною в моєму житті, саме в дитинстві виховувала мене, навчала всьому, що зараз називають забороною, єдина людина, яка завжди була на моєму боці. Ти питав, чи я думала повернутися — так, багато разів; просити вибачення і жити все життя як овоч, сподіваючись, що колись зможу полюбити того, для кого в моєму серці немає місця. Але тоді це були моменти слабкості, коли я не справлялася, і саме слабкість змушувала мене здатися. Проте, згадуючи себе тоді, в моєму серці виростала така жага до свободи, яку я зараз маю, що я б ніколи не наважилася повернутися.  
— Дякую тобі за чесність. Знаєш, якщо тобі буде важко, можеш ділитися тепер зі мною.  
— Знаєш, мені аж якось легше на душі стало після того, як тобі все вилила.  
— Спочатку ти мені здалася надто зарозумілою, але тепер я бачу просту слабку дівчинку, яку в свій час ніхто не захистив.  
— Не така я вже і слабка.  
— Ну, так, неправильно сказав — сильну дівчинку, яка сама себе захистила.  
— Так вже краще звучить. Ну от, ми і прийшли; хочеш зайти всередину, я тебе чаєм напою?  
— Жартуєш? Хахахаха! Ти забула про те, що я не можу зайти.  
— Дай свою руку, просто довірся мені.  
Дем’ян довго дивився на простягнуту долоню дівчини і вагався, але все ж дав руку, і коли вона провела його всередину, то глибоко здивувався.  
— Як? Як ти це зробила? Тобі не варто знімати хрест з дверей.  
— А я й не знімала, глянь.  
Хлопець поглянув догори і побачив біля хреста якісь знаки, свічки.  
— З тебе знято обмеження, і оскільки ти мій компаньон, можеш тепер сюди вільно заходити.  
— Це ти для мене зробила?  
— Ага.  
— Але якби я відмовив на твою пропозицію? Тобі не страшно?  
— Ніскільки, я вірю тобі, нечестивий Дем’ян.  
Хлопець якось інакше подивився на дівчину, і їй це відгукнулося в серці; проте вона знала, що він нічого не може відчувати. Вони випили чаю і попрощалися, домовившись про те, що робитимуть завтра.