Розділ 7

Ранок Зоряна почала так, ніби нічого не було вночі. Це, мабуть, більш самозахист, ніж дурість,щоб лишатися тут ще. Жива і на тому дякую, так би мовити. На вулиці чекав приємний сюрприз, як опинилося тут дійсно  був котик на столику, згорнувшись у клубок, він, мабуть, і проспав усю ніч. Та коли дівчина наблизилася, різко прокинувся, глянув насторожено, проте тікати не став, навіть дав себе погладити, згодом, після того, звісно, як наївся.

– Ну що, манюня, давай знайомитися, я Зоряна, а ти, напевно, будеш Рада

— Таки Радик

– Почулося ззаду.

– Дем’ян, чого тобі?

– Цей котик приносить удачу, тож раджу його прийняти в родину.

– Якщо так, то чому ти тут?

Дівчина взяла котика і пішла до хати.

– Зачекай, чому ти знову тікаєш?

– Бо я не хочу з тобою розмовляти.

– Ну і чому?

– Як мінімум, тому що ти нечестивий.

– Раніше тебе це не тривожило.

– А тепер тривожить.

– Послухай, ти, мабуть, дуже злякалася вночі.

– О, ні, мені було весело.

– Вони б нічого тобі не зробили, повір.

– Ага, так, так, двері вибили, що в мене мало ребра не потріскалися.

Хлопець насторожено підійшов до дівчини.

– Де боляче? Покажи, я допоможу, у мене є…

– Руки свої забери, розпусник.

– Так, вибач, дурницю вчинив.

– Ти мені одне скажи, хоча ти, мабуть, не скажеш правду. Ти якось причетний до того, що сталося?

– І так, і ні.

– Як це розуміти?

– Ну, те що через мене вони тут, так, це так. Мабуть, побачили, що я часто сюди ходжу і вирішили подивитися на тебе, але я їх не кликав чи щось таке.

– Подивитися на мене? Серйозно?

– Угу, та навіть якби й захотіли нашкодити, то не змогли б.

– Чого це?

– Бо поки ти в будинку, вони не зможуть тебе дістати, в тебе на дверях хрест висить, він і вберігає оселю.

– Та той хрест ще до мене був. Певно, той, хто тут жив, знав, що робить. Так, зачекай, то ти виходить, теж не зможеш зайти? Отакої! То виходить, коли я тобі їсти пропонувала, ти просто не міг зайти, і, мабуть, зізнатися не хотів. Врешті-решт, я можу з тобою не контактувати, а якби я вийшла з будинку, не знаючи про це все, то це могло б мені коштувати життя.

– Тоді б я був поруч.

– Е, ні, з тобою ще небезпечніше. То хто вони такі, все ж?

– Це заблукавші душі, вони не є небезпечними, але і не від добра йдуть. Вони в нейтральній зоні.

– Чому вони просили про допомогу?

– Бо не знають, що померли, досі думають, що лише блукають лісом.

– Стоп, а як вони померли? Там же мати з немовлям, то це виходить...

– Це самогубці лісу. Вони всі були нещасними, тому вищі сили продовжили їм життя, але вийшло так, що тепер вони просто загублені і живуть по колу, кожен день повертаючись до того останнього дня життя.

– Господи, там же немовля! 

– У всіх людей різні обставини, щоб піти на той чи інший крок, хай би як це жорстоко не було.

– Кажеш так, ніби ти розумієш людей.

– Частково, але повністю вас зрозуміти просто неможливо. Все-таки, якщо так подумати, то ми подібні з вами.

– І чим же?

– Нечестивим у душі. Тут неподалік живе одна бабуся, я спостерігав за нею довгий період.

– А казав, що не зустрічав людей.

– Ні, я сказав, що не зустрічав тут ще дівчини, яку б хотів забити. Проте людей я бачив не раз. Так от, ця бабуся часто наглядає за своїми онуками і дуже піклується про невістку, якщо я правильно сказав про ваш устрій в сім'ї. Дуже до дітей ставиться і дівчину хвалить за те, що хазяйновита. Але коли лишається на самоті зі своїм сином, то нашепчує, що вона й те не так робить, і інше. Хоча в обличчя їй ніколи цього не каже. І тут незрозуміло: вона є доброю людиною чи ні? Все-таки любить, але й за спиною неприємно каже. Ось це і є, мабуть, щось нечестиве в душі.

– Сумно, насправді, проте це не саме жахливе, що можна розказати про людей.

– А що ти бачила, що аж сюди втікла?

– Чому це одразу втікла? Це ти втік, он тільки зараз з’явився.

– Ти розмову не переводь, у тебе це добре виходить. А може мене було поранено. Ти звідки знаєш?

– Хіба ти вразливий до зовнішнього впливу?

– А ти як думаєш? У мене теж шкіра, руки і очі.

Дівчина потайки почала переглядати, де могло бути поранення.

– І де тебе поранили?

– Там вже нічого немає. Коли я не в людській подобі, то це тіло відновлюється.

– А хто тебе так?

– Ні-ні, зачекай, ти мені не розповіла свою історію. Скільки я вже можу чекати? Проте, якщо не хочеш, не розповідай. Все-таки є те, що варто захоронити.

Дем’ян погладив котика в руках Зореслави і пішов.

– вже йдеш?

– А чого мені тут стирчати? Я бачу, що з тобою все добре, і можу спокійно йти.

– Зачекай, але як же зваблення? Хіба ти не маєш зваблювати мене?

– Ні, я передумав, живи собі, я іншу жертву знайду.

– іншу?

– А ти що, незгодна? Хочеш стати моєю першою...

– Ні, не згодна. А чого це ти так відмовився?

– Хм, думаю, твоє життя й без того нагадує смерть ,коли ти тут опинилася, вважай, це подарунок від нечистого.

– Але хіба так можна?

– А чому ні? Я живу, як мені заманеться, можу взагалі відмовитися робити будь-що.

– Так чому не відмовляєшся?

– Бо це є моїм сенсом на цьому світі.

– Вбивати закоханих дівчат?

– Не вбивати, а дарувати їм вічність у подобі русалок.

– Хіба вічність – це добре, коли у тебе немає з ким її провести?

– Слушно кажеш, проте єдине, що я тобі не сказав, так це про те, що ми даємо їм вибір. Вони можуть і не віддавати все за кохання.

– Але ж вони кохають, вони надіються на майбутнє з коханою людиною.

– Ось така любов може бути жорстока. Люди самі визначають свої цінності перед смертю. Добре, бувай, Зоре.

– Зачекай.

– Хочеш, щоб я лишився?

– Надто зухвала думка. Давай укладемо угоду.

– Угоду яку?

– Я тобі розповідаю про минуле, а ти відмовляєшся жити таким сенсом.

– Те, що ти скажеш, є настільки цінним.