Розділ 3

Коли настав наступний день, Зореслава взялася місити тісто для хліба на вулиці, і тут як тут знову він.  
— Ти вирішив кожен день до мене приходити, чи що?  
— А ти як дізналася?  
— А від тебе просто віє неприємним холодом.  
— Нічого, звикнеш.  
— Звикну? Ти жартуєш! Іди звідси.  
— Не можу, ти виявляється тяжкий випадок. Якось думав, що це буде легше.  
— Ну, якщо ти вже вирішив стати моїм компаньйоном, то раджу тобі набратися сил і терпіння. Я не буду легкою у спілкуванні.  
— Я це помітив.  
— Добре, тоді перше питання: усі звабники красиві?  
— Ого, нічого собі! А ти помітила мою виняткову красу, чи не так?  
— Відповідай, або нам ні про що більше говорити.  
— Ну так, я не багатьох насправді зустрічав, тому що відносно молодий.  
— Скільки тобі?  
— Ну, може, років 100 буде.  
— А, ти вже дідуган, а такий молодий на вигляд!  
— Ну взагалі-то такі, як ми, практично не вмирають. Є деякі люди, які на нас полюють, але то таке. Можеш вважати, що мені по-людськи десь приблизно років 25.  — Це більше схоже на правду.  
— А тобі скільки років?  
— Ооо, ти не повіриш, як я тобі розкажу.  
— 20.  
— Хо, це ти, звісно дав - більше звісно.  
— 25.  
— Ой, довго ти так будеш мені 80 хвххвхв
— А якщо серйозно, я тобі сказав, то ти тоді відкрий цю таємницю.  
— Мені 23.  
 Хлопець спохмурнів.  
— Тобі родину будувати треба в такому віці, а ти тут забилася. Чому ти тут?  
— Е, ні, далі я запитую.  
— Добре, добре, хай буде так, питай.  
— Те, що ти звабник, я вже зрозуміла, але скількох дівчат ти звабив? Чи можна сказати «вбив»?  
— Ну, це надто категорично, проте, може, 30, ну, може, 100, а може, 500. Не пам’ятаю.  
— Брехун! Або кажи, або ти сам знаєш.  
— Ну, добре, добре, ти будеш першою.  
— Дівчина розсміялася.  
— Отакої! Така честь мені на долю випала. А чекай, чекай, а як це ти за довгі сто років і не звабив жодної дівчини?  
— Я просто нікого ще не зустрічав.  
— А як ти тоді знаєш про ці всі ритуали віддати лісу і все інше?  
— Я бачив, як інші це робили.  
— Ну тоді ти практично теж вбив їх.  
— Чому одразу «вбив»?  
— Тоді розкажи, що ви робите, га?  
— Тепер запитання ставлю я. Чому ти тут опинилася?  
— Та що ти заладив? Чого я тут ,тобі яке діло? Якщо твоя справа мене звабити, то навіщо знати ще мою історію?  
— Це просто цікавість.  
— Все, тісто готове, годі на сьогодні розмов. Он бачиш, дощ збирається, іди собі.  
— Я все одно дізнаюся твій секретик.  
Зореслава вже давно, мабуть, не відчувала такої люті після спілкування, хоча в неї були інші випадки. Проте тісто вийшло на славу. Кажуть, з якою емоцією місиш, такий і вийде, мабуть, неправда.