Розділ 1

Десь посеред долини на карпатських просторах, де небо синє-синє і дорівнює по висоті лісам навколо, стояла маленька білена хатинка з двома деревами біля неї: одна яблуня та груша. У дворі стояв маленький колодязь, а ще столик та лавка, яка зліплена з дерева на швидкоруч. Навколо проносилася мелодія сопілки — ніжна, тремтлива мелодія, не впізнавана, мабуть, власноруч придумана. На ній грала молода дівчина Зореслава, здається, ліс і сам танцював під мелодію цієї дівчини. Аж раптом зі сторони чути чоловічий голос. Зореслава сполохнулася, тут давно нікого не було, мабуть, загубився.

— Ти хто?

— Я мандрівник, який почув прекрасну гру на сопілці ще й від такої красивої пані. Як вас звати?

— Так, так, звичайно, почули гру.

Зореслава почала розвертатися і пішла до хати.

— Та чого ж ти тікаєш? Я ж нічого такого не зробив!

— Вам краще піти, не люблю лишатися наодинці з хлопцями.

— Ну так, діло погане, проте я й справді не хотів тебе налякати.

— Ідіть вже, кажу ж!

— Ну добре, піду, але якщо скажете мені ім'я.

— Як скажу, то ви одразу підете, так?

— Так.

— Обіцяєте?

— Обіцяю.

— І більше не потурбуєте мене?

— Не можу обіцяти. Стежки в світі незвідані, можливо, ми колись знову перетнемося, то я все ж хочу знати твоє ім'я.

— Гаразд, мене звати Зореслава-Зоряна.

— Гарне ім'я.

— Допобачення, пане.

Дівчина зайшла в хатину, а юнак пішов так спішно, що й слід пройшов. Можливо, і надто дикою вона йому здалася, проте Зореслава мала на це свою думку: залишатися в глухому лісі з хлопцем, який явно сильніший і більший за неї, — не надто хороша ідея. У всіх різне виховання.