Труна в землі холоне

Пил, коробка, курка і город

«Яка найкраща пігулка від головного болю? Аспірин? Ібупрофен? Ба де то! Давненько вже в Розділі вивели свої власні, найдієвіші ліки: пил, коробка, курка і город.

Що найцікавіше, ліки ці були ще і універсальні. Прочищали думки і голову так само ефективно, як і спеціальні Оринові настоянки — шлунок.

  Здавлює біль у скронях? Протри пил, розбери чи збери коробки, обскубай курку, і на кінець: перекопай город.

  Злий на когось? Протри пил, розбери чи збери коробки, обскубай курку, і на кінець: перекопай город.

  В ліс тягне до нечисті? Протри пил, розбери чи збери коробки, обскубай курку, і на кінець: перекопай город.»

****

Червень

— Доїхали, ріднесенькі!! — Прикрикувала вже раз четвертий бабуся, душачи мене в своїх ведмежих обіймах. Я став її першою жертвою. Не треба було так швидко вистрибувати з машини, рятуючи свої ноги! Катька, вийшовши з машини другою, стояла неподалік і хихотіла.

  «Смійся-смійся! Скоро й тебе чекає те ж випробування!» — говорили мої очі, прожигаючи в ній злісну дірку.

  Врешті, так і сталося. Відчувши що я вдосталь задарований любов‘ю, бабуся швидко перекинулась на Катю, яка аж губилась в бабових руках. А я, трохи глумливо посміявшись,  взявся розвантажувати багажника, відчуваючи нищівний погляд близнючки на собі.

  Переносячи торби — Мама накупила ще і купу їжі — на ґанок, я наважився оглянутись навколо. Голову вдарило настольгією. Тут все лишалось так само, як і в роки нашого дитинства. Як і в рік коли ми в останнє відвідували Розділ. На похорон.

  Останні чотири роки, бабуся навідувала нас в місті. Я любив коли вона приїжджала, з її появою наш дім завжди ставав теплішим і наповненим сміхом. Думав, що для неї вирватися до нас, такий собі свіжий ковток повітря, можливість на деякій час забути журбу і горе власного будинку. Але повернувшись сюди, побачивши літній дім свого дитинства, я раптом усвідомив: в цій скорботі застрягли тільки ми. Знайшли собі відмовку щоб більше не повертатися.

Мене вкололо соромом. Невже я справді очікував побачити тут дядькову труну, закриті дзеркала і почути гіркий плач? Невже я міг так безвідповідально відмовлятися приїжджати задля допомоги, маніпулюючи журбою, за якою насправді ховався дивний страх? Телепень.

Немов погоджуючись з моєю останньою думкою, подвір‘ям розігрався вітер, заповнюючи вологе повітря ароматами літніх трав і квіту шипшини, і вивів мене, з блукань власними думками: змусив згадати про реальність. Я знову підійшов до багажнику, побачив Катю, яка схоже таки вирвалась з обіймів, і намагалась дістати свою важку валізу. І що вона туди запхала?

— Давай-но мені, — схопився я допомогти сестрі, яка несла на собі ще дві невеликі торби, — що ти там з собою понабирала?

— Книжки, звісно що, — вона знизила плечима, немов це була найочевидніша відповідь, — До речі, взяла дещо з твоїх. Ти ж мабуть, недодумався? — і кинула мені єхидну посмішку, знаючи що права. Десь в моїй сумці перевернулась одна-самотня частина «голодних ігор». Що ж, 1:2, Катерина.

Настрій сестри, схоже, повернувся до норми, або ж це її чорний одяг просто перестав виглядати траурним, в променях післяобіднього сонця. А і дійсно, небо було чистеньким, наче той зловісний дощ на в‘їзді, мені тільки наснився.

***

Остаточно звільнивши багажник від наших пожитків, баба загнала нас до хати: бачте, там вже був заварений чай і чекали пиріжки.

— Доця, щось ти геть замучена! — Приговорювала бабуся, махаючи головою.

— Все добре, мамо. Дорога видалась складною.

— Та, дорога! Розкажеш! Що цей телепень вже учудив? Я цього Валєру…— Мамі було не відбрехатися, тож, баба в усю завелась розповідати куди б і як послала нашого з Катькою, батька. Ми в свою чергу, зовсім нехотіли це слухати, тож, запхавши собі по пиріжку в зуби, оперативно видалились.

Ще з тих часів як дід почав будівництво цього дому, було враховано наступні покоління. Тож в будинку кожен мав свою окрему кімнату. У нас з Катькою була своя — «дитяча». В цей же раз, правда, мамину стару кімнату, яка з часом стала «батьківсько», зайняв я. Мама незбиралась затримуватися, а ми не збирались куковати з Катькою в одному просторі.

Заносячи першочергово Катіну валізу — яку я встиг проклясти триста разів — до дитячої, мене знову затягнули спогади. Кожен метр цієї кімнати зберігав частинку нашого дитинства.

  Обклеєні по усіх меблях, наліпки, з часом втратили колір. Одразу згадалось як ми, годинами могли сперечатися, на чию ж сторону наліпити персонажа, який дуже рідко траплявся в жуйках. Якось Катька знайшла 50 копійок в калюжі, і купила на них свою власну жуйку, а я потім весь день стирчав на вулиці шукаючи ще одну п’ятдесяту щоб не відставати від неї. В ітозі вона принесла жуйку до дому, розділила на дві частинки, і навіть наліпку наклеяла рівно на середину віконної рами, щоб та вважалась спільною. В той день я навіть розплакався.

За старим дзеркалом ховались наші настінні малюнки, які ми називали коміксом. Наслідуючи маму з пензлем, яка розмальовувала фарбами меблі, ми також хотіли лишити тут свого мистецтва. Пізніше, правда, нам прийшлось заховати їх дзеркалом: ми занадто пізно згадали що то були бабині улюблені шпалери, а комікси стара не оцінила б. Можливо вона і до сьогодні не здогадується які шедеври там ховаються. На полицях з подертим покриттям, зберігалися наші перші книжки, на синьому килимі виднілась пляма від відбілювача, колись лишена нашим першим «хімічним» експериментом. Та навіть підлога наче до сьогодні зберігала тупіт наших дитячих ніг.

— Розлагуй давай, — Озвалася Катя, чим моментально вивела мене з хвилі настольгії. І скільки я так стовбичив, наче дійсно блукаючи минулим? — Чувак, ти реально стрьомний коли ось так втикаєш. Ще і посмішку натягнув як божевільний, жах.