Сповнені надією

Від людей хреститься, відьмо

На лівій околиці Розділу, в старій хаті лісника, тепер знайдете крамницю трав місцевої відьми - Орини.

Цікаві розділові люди, у звичайні часи хати відьми як окропу харапудяться, а як чорна година проб‘є, так за травками, за порадами бігають.

  І вічна таємниця для них, не розплутана загадка, яка вже сімнадцять років по селу гуляє: хто мати Оринової онучки?

*****

Червень

  Прихід літа відчувався так само химерно, як і потреба тримати цю крамницю досі відкритою.

Сидячи за касою й старанно виплітаючи гачком хитромудрі квадратики, я мигцем поглядала на годинник.

  Ще якась година й додому на обід. Тільки минав би час скоріше.

Вже декілька місяців моя робота тут — дратувала. І ні, зовсім не рутиною. Бачте, любителька я протерти полиці від пилу, навести порядок серед асортименту, поекспериментувати з новими рецептами… і це ще не згадуючи вилазки за травами в ліс. Будучи відьмою, годі мріяти про краще! Та знедавну, з появою «гнилі», все переверталось догори дригом. Нічим хорошим вона не була, свідчила лише про повільну смерть для нашого лісу.

  Я це знала, лісові знали, баба моя знала. Хоч остання зовсім відійшла вже від справ лісових, все ж від висловлення побоювань, утриматись була не в змозі.

«Не діло то Младо, не діло. Душа холоне то бачити, згущується лихо, лісу ой не добре».— Майже постійно бурчить стара. І завжди додає: «Треба той во, онука Ганни повертати, хай порядки наведе, а не в місті вередує!»

Та то був її максимум, жодних дій, жодних старань утримати ту гниль! Здала позиції, та й все. Раніше всі проблеми на себе брала, а тепер на якогось шлапака усе перекладає. Його тут крові ніхто не бачив, що то дитя вдіє, тю! Та і не знали ми напевно, нічого не знали.

І я вдіяти нічого неспроможна. Хоч і стараюсь. То там гнилі корені підріжу, то там щось силюще посаджу, та користі від цього мало.

Ось так, останніми тижнями, і перетворюються мої думки на грузьке болото: воно затягує, затягує і топить.

І не в‘яжу, і роботи не роблю, і себе пригнічую, тьху!  Відмахуючись від неспокою, підвелась і стала ще раз сортувати все на старих стелажах — гілочку до гілочки, сухоцвіт до сухоцвіту. Невдовзі ці духмяні рослини перетворяться на чай чи різного виду лікувальні настоянки. І якщо другі тепер продавались туго, чай в нас розлітався.

  Через відчинене вікно до крамниці линув гомін. Десь на вулиці, ближче до села, грали діти. Грати в схованки на певних, неглибоких ділянках лісу чи галявинах, в Розділі: головна розвага. Колись і я так декілька разів з ними бавилась, тільки зі мною вже давно перехотіли грати, бачте усіх знаходжу.

  Вслухаючись в крики, я чула занепокоєнні вигуки, та таке траплялось часто. За стільки років схованки ставали все більш винахідливі, багатьох годинами шукати могли. Та за мить я розрізнила кроки, що схоже прямували саме до крамниці, й тільки встигла очима блимнути, як двері розчахнули.

— Младо! Слава Богу ти туто! — Баб’яків. Я впізнаю цей свинячий голос серед натовпу, ліс його поглинь! Так мені вже в печінки засів, що скоро буде уві снах приходити.

  Бачте, деякі досить своєрідно сприймають нині травницькі крамниці. І бувши єдиним дійсно травницьким магазином серед декількох бариг, я назбирала цілу колекцію таких кадрів.

  Їх я поділила на декілька типів. Перші — затяті атеїсти-практики, які непохитно впевнені що всі відьми сидять на наркоті, тому дивину й бачать, і звісно горе-науковцям дуже кортить довести цю теорію. Другі  ж вірять в змови, і схоже не дуже ладнають з біологією, що впевнює їх у тому, що в глибині лісу великі плантації марихуани, тому туди нікого не пускають.

  Руслан Баб‘яків відносився до третіх: мрійників-невдах, які неспроможні відшукати спокою тверезими. І плювати їм у скільки років починати душевне самознищення. Мене давно цікавила теорія, чи не саме третіх перші вважають відьмами? Чи то новий рівень, шамани? В будь-якому разі…

— В нашому асортименті все ще без травки, вихід там де й вхід. — Роздратовано кинула я, переводячи очі на горе клієнта. Той, правда, також був не в гуморі, більше того: приволік з собою молодшого брата, тримав того за вухо, наче зараз відірве.

— Та що ти….Не за тим я, бляха! — на секунду почервонівши, хлоп звернувся до «заручника», — Розповідай давай, що встав як агнець божий!

— Та відчепися, Руслане! Боляче мені! — Хлопчик вгатив старшому по руці, намагаючись вивільнитися, на що у відповідь отримав лайку й погрозу кулаком. — Младо, я не до чого, не розумію чьо він саме в мене вчепився!

— Може хтось з вас вже поясне до чого стільки галасу? — Врешті втомлено спитала я, намагаючись перервати цю горе виставу.

— Міг би й сам пояснити раз старший тут, ну… — знову завівся Іван, та миттєво схопився розповідати завбачивши мого погляду, — Коротше! Дар‘я ця блін, сховалась занадто глибоко, ми її шукали довго, а потім чуємо як цей во… ну крик її з кущів коротше.

— Мг, і що?

— Та ну ж верещала незрозуміло, хоча вже наче не мала ну… І ми ж за нею кинулися, з нами сьогодні он Рус був, та інші старші.

— А я вам нащо?

— Боже, балбєс, можеш нормально до суті доводити, а? — Не витримав наїжачений горе-старший, — ми за нею в кущі, а її там вже немає. Крики все глибше в ліс віддалялися, а ми ну… я б кинувся за нею, та що ж я б вдіяв? — Хоч десь страх змушував діяти раціонально. Навіть якщо розумом ніхто вже давно в лісову небезпеку не вірив, душею берегли страх відомий їхнім пращурам.

Нарешті дослухавши цю незв’язну розповідь, я тихо здихнула і прокрокувала до виходу. Дурні, тільки час згаяли замість того щоб швиденько розповісти! Та в цілому добром не пахло. Хлопці в проході розступилися, даючи мені дорогу.

— Знайду. А ви йдіть, передайте що на сьогодні ігри в лісі закінчилися.