Літо було страчено

Ліс глибокий, вовки темні 

  Ліс був божевільно глибокий, але звичайним мешканцям селища «Розділ» було не пізнати цього. Хоч лізь кущами, хоч річкою пливи, до серця ліса не доберешся. Але люди вже і не намагалися: зазнавши поразки, облюбовали саму околицю, і носи в лісові діла не пхають. І я пхати не хотів. 
Село «Розділ» було великим — бабуся, до якої я сюди приїжджав, завжди настоювала, мовляв, це повноцінне місто, але ж яке воно місто? В місті лісу не побачиш, а тут… в ліс зайдеш — не помітиш. З кожного боку села – ліс. Все дитинство тут в лісі. Все життя. І мене в свої пути тягне...
 
 Травень 

 – Ало, планета викликає Тіма, — перед моїм обличчям промайнула чиясь рука. 

— Ти чого такий кислий? – Запитала Єва, остаточно вириваючи мене з власних думок. Я ще давно помітив появу дівчини, більше того, погляд і, можливо, навіть привітання, але поганий настрій остаточно затягнув в свої пути.
 –  В класі спекотно, недобре мені щось. 

 – Таааа, тільки в курилці і рятуватися, – пирхнула дівчина, запалюючи цигарку. «Курилкою» була стара комора фізрука, з виходом на частину шкільного двору, де пожиттю ніхто не лазив. Старий фізрук сконав, новому облаштували куток ближче до спортзалу, а отакі, як Євка, продовжували традицію старого: курити тут, поки ніхто не спалить.  – Ви такі бовдури кумедні, палите - не палите, а тут як медом мазано. Побалакай зі мною тоді хоч, а то стовбичиш, як мебля.

  – І що ж тобі новенького розповісти, з мого списку «ніяких новин»? – Балакати зовсім не хотілось, але і стояти мовчки було негарно. Та і буду ж потім сумувати за цими розмовами ні про що, при умові, що наступні три місяці зможу балакати тільки з комахами на бабусиному городі та сестрою. Остання ж співрозмовниця не краща за жуків.

  – Планами на літо ти ще не ділився. 

  –  Да які плани? Мене на все літо в Розділ відправляють. Ось, в наступний вівторок відчалюю. 

— То таки поїдеш? Кепсько. — Дівчина підбадьорливо зарядила мені кулаком в плече. 

 — А твої що? Таки в місті лишатиметесь? 

— Та, завтра правда зматаємо до діда, а потім ще тиждень відсипатимусь…— Далі Єва докладно розповіла мені плани на найближчу перспективу, згадуючи величезну кількість імен, яка переміщалася в моїй голові в окрему кашу. Вона завжди була така. Будь ти з нею на паралелі, будь на рік старший або молодший, та хоч взагалі з іншої школи, значення не матиме: Єву Липневу знали всі.  Що ж, хоч хтось  проведе своє останнє безтурботне літо весело. Навіть щиро радісно. Через ще хвилини дві пустих балачок ми почули, як продзвенів дзвоник. 

— Ти там хоч пиши іноді, щоб я знала, що тебе картопля не поїла! — Обіймаючи мене на останок, додала Єва. Схоже ми дійсно побачимось не скоро, і я, мабуть, навіть сумуватиму. 

 Останній урок. До кінця року лишилось ще трохи і, па-па, зустрінимося в одинадцятому класі.

***
Червень 

  Дозбиравши речі, я плюхнувся на ліжко і гучно чхнув. Навчальний рік підбіг до кінця, наступна зупинка — Розділ.
  Спочатку мені здавалося що манаток в мене забагато і для двох валіз, але в результаті вмістив своє майно в одну дорожню сумку. Це дуже дивне усвідомлення - компактність життя. Мешкаєш і думаєш, що навіть без павука з кута стелі звідси не поїхав би, а потім в мить розумієш, що це не більше шуму, який заповнює видимі прогалини. Без усіх дійсно важливих речей і з надто чистою підлогою, кімната стала виглядати навіть чужою, тільки шумова оболонка і лишилась.  
  Ще година, і я буду їхати до бабці, в глушину, де проводив своє літо в дитинстві. Може, то і не так погано. Відпочинок від нас пійде мамі на користь, а я зможу зайнятися підготовкою до екзаменів. Чим раніше почнеш, тим краще, чи не так? Звісно, все буде добре. Саме так я заспокоював себе останнім часом. Але в глибині — лютував. 
Ще й от той чортів ліс. Ніколи не давав мені спокою, лізе і лізе в голову, що перед поїздкою, що в самому Розділі, що навіть по поверненню. Мешканці там постійно на околицях відпочивають: хто дитину маленьку виведе повітрям подихати, хто на велосипедах ганяв, хто в хованки грав, хто з табору місцевого втече, і всі якось живі-здорові. Майже всі. Ліс собі як ліс. Тільки но мене він напружував. Лякав — і все. Хоча коли приїжджав туди, страх кудись тікав, а ліс манив до себе. Ось, напевно, цим і лякав. 
  Хтось постукав в двері.

 – Сумки зібрав? – Це була мати. Її зелені очі як завжди, чомусь, здавалися колючими, а віднедавна ще були  замученими. Мої ж, хоч і були крапля в краплю як в неї, нікого все ж не кусали. Звичайні очі собі як очі. – Якщо зібрав, винось до машини.

 – Добре, зараз винесу.

  Мати обдарувала мене швидкою усмішкою, та вмить зникла з дверного отвіру. Мабуть побігла нагадувати моїй сестрі що не час плакати. Час їхати. Я міг зрозуміти Катю, вона не любила Розділ. Цвинтар, ось як завжди називає його. 
Я підвівся, схопив сумку і вийшов на подвір’я, де було, на радість, не так спекотно, як минулого тижня. Мамин міні-сад перед домом створював затишну тінь, а вітер ще більше розтріпав, моє і так неслухняне волосся. Я вже починаю сумувати, нюня. 
З дому вийшла Катька, «мило» вдягнута, наче на похорон, лице заплакане, а позаду неї мати, така ж втомлена, як мрець. Хоч зараз до когось на цвинтар завалюйся, ще і зі своїм трупаком. Ніби прочитавши мої думки, люба сестра фиркнула:

 – На себе лянь, хрящ.

І за які гріхи я носив це призвисько «Хрящ»? Але я таки подивився. Чорна футболка з трохи стертим принтом, сірі спортивки, та старі, заношені в мотлох тренувальні кросівки «Nike». Не трупак — і добре!

 – Та ні, в мене якось більш по Розділовому. 

– Не так в Розділі і погано, – втрутилася мати, завантажуючи речі в багажник. – І як безхатько там ходитимеш тільки ти, Тимофію. Благала ж викинути ці кросівки!  

Я фиркнув, залазячи на переднє крісло автівки. Ще я там свої нові кроси не вбивав. 
 Наступною залізла Катя, а за нею всілася і мама. Дорога до села завжди займала біля чотирьох годин. Сестра вже встигла дістати свой навушники, і засмучено дивилась у вікно. Не відстаючи, я також дістав свій плеєр - одна з тих хоч і старих, але дійсно важливих мені речей - і увімкнув “Born to die”. 
 Проїхавши більшу частину шляху, нас застав дощ. Саме так Розділ зустрічав мене щоразу. А ще через годину я побачив його – темний, густий, і зовсім не привітній ліс. Він дивився мені в очі, зазирав до самої душі.