Частина I. Докори сумління

Лісова володарка

Докори сумління

Одного прохолодного осіннього ранку по самотній дорозі до лісу, скакало четверо молодих вершників, вони не були ані збирачами податків, ані людьми місцевого шерифа, єпископа чи будь-якого іншого знатного вельможі. Як могли б подумати ті поодинокі селяни, яких вони бачили на узбіччях місцевих полів через, які пролягав їхній шлях.

На перший погляд, вони мало чим відрізнялися від звичайних провінційних найманців, якими після завершення останньої війни у Франції кишіла місцева округа. Усі вони були одягнуті у простий і на перший погляд нічим не примітний одяг за винятком їхнього ватажка, чий гарно оздоблений дорогоцінним камінням та тонкими візерунками меч був справжньою рідкістю у цих краях, а шкіряні рукавиці на його руках із трьома золотими левами вишитими на них, свідчили про високе королівське походження їхнього власника.

Ніхто тоді навіть не здогадувався, що тим загадковим вершником із пустим крижаним поглядом, був ніхто інший як сам принц Річард, який усього за пару днів до цього став новим королем Англії, герцом Нормандії та володарем багатьох інших високих звань та титулів до яких як і до решти придворних церемоній йому завжди було мало діла.

Навіть тепер ставши королем цієї малознайомої для нього країни він не міг викинути із голови свою останню розмову із батьком, чиї слова немов сотні гострих мечів пронизували йому серце і тяготили душу. Їхавши у цю здавалося б усіма забуту сільську глушину, подалі від палацових інтриг та людей яким він ніколи не зможе довіряти, Річард сподівався знайти відповіді на свої питання, які турбували його більше за все.

Проїхавши декілька миль із несамовитою швидкістю, Річард та троє його супутників невдовзі опинилися на краю величезного Каледонського лісу, чиї багатовікові дерева невимовної висоти із яскраво золотистим листям на верхівках не могли не вражати усіх, кому хоча б раз пощастило побувати у їх тіні. Кращого місця для того, щоб розібратися у собі, годі було й уявити.

Заїхавши трохи углиб лісу Річард наказав своїм супутникам розбити табір на найближчій лісовій галявині, що була неподалік. Звідти було добре видно усе навкруги, а тому будь-який недоброзичливець будь-то браконьєр, розбійник чи дикий звір не зміг би залишиться непоміченим. Ні йому, ані його супутникам не були страшні ні ті, ні інші. Цей ворог був їм добре знайомим і не викликав того страху на який за інших обставин він би міг розраховувати.

У минулому їм уже не раз доводилося стикатися із усіма ними у найвіддаленіших куточках французьких лісів, у яких минули дитинство та юність цієї компанії. Зараз же вони просто слідували за своїм ватажком і другом, не знаючи куди і навіщо вони їдуть. Було таке відчуття, що цього не знав і сам Річард, котрий з часу їхнього від’їзду із Лондону не вимовив майже ні слова, що було не звично для такої компанійської людини як він.

• Джеку, Роберте! – погукав їх до себе Річард, – настав Вам час довести свою мисливську майстерність і вполювати нам щось на вечерю – я зголоднів. І не забудьте про головне правило мисливця – сказав він їм навздогін.
• І яке ж це правило скажи на милість? – відгукнувся Джек, – головне правило мисливця на полюванні, самому не стати здобиччю – із ледве помітною усмішкою відповів їм він.
• От бачиш – сказав Джек – Роберту, – із ним усе гаразд, а ти боявся, ходімо краще вполюймо якоїсь дичини, доки сонце ще не зайшло.

Тим часом Олівер наймолодший у їхній компанії почав готувати овочі та зелень для похідної юшки. Серед них лише Річард не міг знайти собі місця, похмуро сидячи біля шатра і думаючи про щось своє. Цього не міг не помітити й Олівер – найпростодушніший із них усіх, який завжди говорив те що думає і при цьому не надто переймався про наслідки сказаних ним слів.

Так було ще у дитинстві, коли підміняючи одного із зброєносців сіра Браяна Спритного на турнірі у Руані, він мав необачність назвати свого пана спритною черепахою, чим не абияк розсмішив інших зброєносців та пажів, що прислуговували іншим лицарям на турнірі.

Дізнавшись від кого пішов цей недолугий поголос сір Браян, який був людиною старого лицарського гарту із своєрідним почуттям гумору, вирішив провчити шибеника, гучними аплодисментами від натовпу у вигляді зіпсованих яєць, капусти та помідорів, які полетівши у голову малого, мали б навчити його манерам та належної поваги до старших. І якби не принц Річард не оминути б йому колоток та “овацій від задоволеної публіки”, але почувши про цей інцидент принц особисто вирішив вступитися за Олівера перед своїм батьком та сіром Браяном, якого перший знав іще з дитинства.

Цей уже немолодий сивочолий лицар у свої найкращі роки був справжньою грозою усіх лицарських турнірів: від Сицилії та Неаполя на півдні до Великого Адріанового валу на півночі та від Гераклових стовпів на заході до густих лісів Тюрингії на сході – рівних йому не було. Проте тепер, коли роки лицарської слави сіра Браяна уже давно минули слова Олівера були не такими уже й далекими від правди, яка неначе грім серед ясного неба била по гордості старого лицаря.

Вступившись за малого Річард пообіцяв, що його вчинок не залишиться без покарання й він цілий тиждень буде самотужки мити посуд та чистити казани на замковій кухні, що наряду із вичисткою стаєнь було одним із найтяжчих обов’язків замкової прислуги. Проте вибору у малого Олівера усе одно не було, а робота якою б тяжкою та нестерпною вона не була, усе ж краще ніж бути закутим у колотки та відданим на поталу місцевих жителів, які полюбляли жбурляти у бідолах зіпсованими помідорами та капустою, яких на жаль для останніх, завжди було вдосталь у цих краях.

Втім, завдяки Річардові та мовчазній згоді сіра Браяна, який не наважився перечити принцові, Оліверу вдалося уникнути подібної долі й вибачившись перед останнім, вони обоє попрямували до замку через довгі ряди червоних наметів, які були розбиті довкола нього, де на Олівера уже чекала обіцяна Річардом робота.

• Ваше Величносте! – промовив до нього Олівер, – Річард, який іще не звик до своєї нової ролі короля здивовано підвів голову на хлопця й сказав йому:
• “Нащо усі ці формальності посеред лісу Олівере, тут тобі не палац у якому куди не кинься самі правила та церемонії, якими я ще з дитинства був ситий по горло. До того ж я тут таємно і не хочу щоб почувши наші розмови сюди з усієї округи збігся простий люд, подивитися на нового короля Англії. Не для цього я сюди приїхав – роздратовано відповів Річард”.
• А для чого ж тоді? – з цікавістю запитав у нього він.