Глава 45

Ім'я Марти ще довго луною звучало між смереками.

Ліс затих.

Навіть вітер ніби перестав існувати.

Марта відчула, як долоня Артема міцніше стиснула її руку.

— Не слухай її, — тихо сказав він.

— Що б вона не говорила.

Не вір.

Темрява ніби почула його.

Повітря стало ще холоднішим.

Світло Берегинь здригнулося.

Чорна постать повільно ковзнула вперед.

Вона не йшла.

Не торкалася землі.

Вона просто... наближалася.

І там, де вона проходила, трава вкривалася інеєм.

Квіти в'янули.

Молоді пагони чорніли просто на очах.

Здавалося, сама земля боялася її дотику.

Марта не могла відвести погляду.

Її охопило дивне відчуття.

Ніби Темрява зовсім не хотіла її налякати.

Вона...

Кликала.

Тихо.

Наполегливо.

Без слів.

Раптом перед очима Марти майнуло знайоме обличчя.

Мама.

Така, якою Марта пам'ятала її в дитинстві.

Усміхнена.

Жива.

— Доню...

У Марти перехопило подих.

— Мамо?..

Артем різко повернувся до неї.

— Не дивись!

Але було пізно.

Постать простягнула до неї руки.

— Іди до мене...

Марта зробила крок.

Ще один.

Її очі наповнилися сльозами.

— Я так скучила...

Голос був таким справжнім...

Таким рідним...

Артем кинувся вперед і міцно обхопив її за плечі.

— Це не вона!

Марта заплющила очі.

Постать матері розсипалася чорним попелом.

На її місці знову стояла Темрява.

І вона... сміялася.

Не голосно.

Але від цього сміху кров холонула в жилах.

— Вона грається з твоїми спогадами, — сказав Артем, не відпускаючи Марту. — Вона шукає той біль, який ти не можеш перемогти.

Марта важко дихала.

— Я майже повірила...

— Я знаю.

На мить усе стихло.

Та раптом Темрява здійняла руку.

Земля розкололася.

Від священного дуба до самої галявини побігла широка чорна тріщина.

Марта й Артем відскочили.

Каміння з гуркотом покотилося вниз.

Із розлому вирвався холод, якого не могло бути в жодну пору року.

Берегині одночасно здійняли руки.

Їхнє світло впало на тріщину.

Вона ніби завмерла.

Але не зникла.

— Межа більше не витримає... — прошепотів Артем.

— Що нам робити?

Він довго мовчав.

Потім подивився на неї.

У його очах більше не було лише Хранителя.

Був чоловік.

Який боявся.

— Бути разом.

Марта не зрозуміла.

— Що?

— Не відпускай мене.

Що б не сталося.

Вона мовчки кивнула.

У ту саму мить Темрява знову заговорила.

Цього разу її голос лунав лише для Марти.

— Подивися на нього...

Він досі живе минулим.

У його серці завжди буде інша.

Соломія.

Ти лише випадковість.

Ліс привів тебе сюди...

Щоб ти повторила її долю.

Слова вдарили болючіше за будь-яку зброю.

Марта завмерла.

Десь глибоко всередині ворухнувся сумнів.

Короткий.

Ледь помітний.

Але Темрява його відчула.

Вона стала сильнішою.

Берегині раптом зблідли.

Їхнє світло затремтіло.

Артем подивився на Марту.

Він зрозумів.

Не слова.

Її очі.

— Марто...

Вона повільно похитала головою.

— Скажи...

Він не одразу зрозумів.

— Скажи мені...

Що вона бреше.

Запала тиша.

Навіть Темрява завмерла.

Артем зробив крок до Марти.

Він дивився лише на неї.

— Соломію я кохав усім серцем.

І завжди пам'ятатиму її.

Він зробив ще один крок.

— Але знаєш...

Я тільки зараз зрозумів...

Що пам'ять — це не кайдани.

Вона не заважає серцю жити далі.

Очі Марти наповнилися сльозами.

— Ти навчила мене знову бачити світанки.

Знову сміятися.

Знову чекати, коли хтось прокинеться раніше за мене й поставить чайник на плиту.

Він усміхнувся.

Ледь помітно.

— Я так боявся зізнатися собі...

Що вже давно перестав боятися Темряви.

Я боявся лише одного.

Втратити тебе.

Марта не стримала сліз.

Вона зробила крок до нього.

І саме в цю мить Темрява заревла.

Не від люті.

Від безсилля.

Бо вона зрозуміла.

Те, чого чекала десятки років, не станеться.

Сумнів не переміг.

Любов виявилася сильнішою.

Але битва...

Лише починалася.