Глава 39

Дорога додому минула майже в повній тиші.

Туман повільно розсіювався, відкриваючи схили Карпат, укриті золотим і багряним осіннім листям. Сонце то ховалося за хмарами, то знову виходило, освітлюючи верхівки смерек м'яким теплим світлом.

Марта дивилася у вікно.

Світ здавався таким самим, як і вчора.

Та вона вже була іншою.

Тепер кожне дерево, кожен камінь, кожен подих вітру ніби мав свою історію.

Вона знала правду.

І від цієї правди серце ставало важчим.

Коли машина зупинилася біля будинку, Марта першою вийшла надвір.

Осіннє повітря було прохолодним.

Пахло мокрою землею, хвоєю й грибами.

Десь неподалік дзюркотів гірський струмок.

Здавалося, природа жила своїм звичним життям.

Та Артем не поспішав виходити.

Він сидів, поклавши руки на кермо.

Його погляд був спрямований кудись у ліс.

Марта мовчки чекала.

Нарешті він тихо сказав:

— Вона вже не ховається.

Марта відчула, як усередині все похололо.

— Темрява?

Він кивнув.

— Я відчув її ще біля хати знахарки.

А зараз...

Він повільно підняв очі на темні смереки.

— Вона підійшла ближче.

Марта теж подивилася в той бік.

Ліс здавався звичайним.

Та після всього, що вона пережила, вже не могла бути впевненою, що бачить усе.

— Що це означає?

Артем вийшов із машини.

Повільно зачинив дверцята.

Його обличчя було незвично серйозним.

— Що часу майже не залишилося.

До самого вечора вони майже не говорили.

Марта допомагала готувати вечерю.

Чистила картоплю.

Різала моркву.

Розкладала на столі тарілки.

Артем мовчки пора́вся біля печі.

Час від часу їхні погляди зустрічалися.

І щоразу він ніби хотів щось сказати.

Але мовчав.

Після вечері Марта вийшла на ґанок.

Над горами вже опускався вечір.

Туман знову почав повільно підніматися з долини.

Вона закуталася у вовняний плед.

Сіла на ту саму лавку, де вони кілька днів тому пили гарячий чай під зоряним небом.

Здавалося, минула ціла вічність.

За спиною тихо рипнули двері.

Поруч сів Артем.

У руках він тримав два великі горнятка.

Одне мовчки простягнув Марті.

— Дякую.

Від теплого чаю підіймалася легка пара.

Пахло м'ятою, чебрецем і медом.

Довго вони сиділи мовчки.

Лише слухали, як вітер гуляє між смереками.

Нарешті Марта тихо сказала:

— Тобі дуже важко...

Він не відповів.

— Майже сто років...

Вона ковтнула чай.

— Виконувати одну-єдину обіцянку...

Артем довго дивився перед собою.

Потім тихо промовив:

— Найважче було не це.

Марта повернулася до нього.

— А що?

Він усміхнувся.

Сумно.

— Найважче було навчитися жити далі.

Його слова зависли між ними.

Марта не знала, що відповісти.

Обережно поклала свою долоню поруч із його рукою.

Випадково.

Чи, можливо, ні.

Їхні пальці ледь торкнулися.

Артем не відсмикнув руку.

Навпаки.

Через кілька секунд він дуже обережно накрив її своєю долонею.

Ніби боявся злякати.

Ніби й сам не розумів, чому це зробив.

Марта відчула тепло його руки.

Підняла очі.

Вони дивилися одне на одного мовчки.

І в цій тиші було сказано набагато більше, ніж могли передати слова.

Раптом десь у лісі пролунав різкий тріск.

Обидва одночасно повернули голови.

Птахи, що досі дрімали на деревах, зірвалися в небо.

Їх було десятки.

Марта повільно підвелася.

— Що це було?

Артем уже стояв.

Його погляд став холодним і зосередженим.

Він прислухався.

Навколо знову запанувала тиша.

Неприродна.

Гнітюча.

Навіть струмок, який завжди було чути біля будинку, ніби змовк.

Вітер стих.

Жодна гілка більше не ворушилася.

Повітря стало важким.

І холодним.

Дуже холодним.

Марта мимоволі здригнулася.

— Артеме...

Він зробив крок уперед.

Не зводячи очей із темного лісу.

— Вона тут.

У ту саму мить між смереками на мить спалахнули два бліді золотаві вогники.

Потім ще два.

І ще.

Марта затамувала подих.

— Берегині...

Їх ставало дедалі більше.

Вони мовчки виходили з глибини лісу.

Не до будинку.

Вони дивилися на нього.

Наче попереджали.

Артем тихо прошепотів:

— Ніколи раніше...

Вони не приходили всі разом.

Марта відчула, як серце почало битися швидше.

— Що це означає?

Артем не зводив очей із золотавих постатей.

І відповів лише два слова:

— Вона набрала достатньо сили...

І десь далеко, у самій глибині Карпат, протяжно й моторошно застогнав ліс...