Глава 36

Ніч принесла до гір густий дощ.

Він почався далеко за північ — спочатку тихо, ніби хтось обережно торкався долонями дерев'яного даху. Потім став сильнішим. Краплі шуміли в кронах смерек, стікали по шибках тонкими срібними струмками й тихо постукували по деревяному підвіконні.

Та до ранку дощ ущух.

Але Карпати сховалися в густому молочно-білому тумані.

Здавалося, світ закінчувався за кілька метрів від будинку.

Марта прокинулася раніше, ніж зазвичай.

У будинку ще панувала тиша.

Лише потріскували дрова в каміні.

Вона підійшла до вікна.

Гір, що ще вчора здіймалися за вікном, тепер не було видно».

Не було видно навіть найближчих смерек.

Туман огорнув усе.

Наче сам ліс не хотів показувати своїх облич.

Марта машинально торкнулася кишені теплого светра.

Фотографія.

Вона так і пролежала біля її серця всю ніч.

Ніби боялася відпустити її навіть уві сні.

На кухні Артем уже мовчки наливав чай.

Вони майже не говорили.

Обоє знали, куди сьогодні поїдуть.

І навіщо.

На столі стояв ще теплий домашній хліб, мед і сир.

Та ні Марта, ні Артем майже не їли.

— Готова? — тихо запитав він.

Марта лише кивнула.

Дорога сьогодні була зовсім іншою.

Ліс здавався незнайомим.

Туман ковтав дерева.

Дорога то з'являлася, то зникала.

Іноді між смереками проступали темні силуети, але варто було придивитися — і вони знову розчинялися в білій імлі.

Марта мовчала.

Фотографія лежала в її сумці.

Вона весь час відчувала її присутність.

Наче та стала важчою.

Коли вони підійшли до будинку знахарки, стара жінка вже чекала на ґанку.

Наче знала, що вони прийдуть саме сьогодні.

Поглянувши на Марту, вона не привіталася.

Лише тихо сказала:

— Знайшла...

Це було не питання.

Марта завмерла.

Повільно дістала фотографію.

Простягнула її.

Стара жінка навіть не взяла її до рук.

Лише подивилася.

Заплющила очі.

І дуже довго мовчала.

Нарешті тихо промовила:

— Отже... настав час.

У хаті пахло полином, сушеними грибами і димом.

Знахарка сіла біля печі.

Довго дивилася на полум'я.

Потім підняла очі на Марту.

— Ти хотіла знати, чому бачиш її.

Марта кивнула.

— Так.

— Бо вона... твоя кров.

У хаті стало так тихо, що було чути, як потріскують дрова.

— Соломія була молодшою сестрою Ганни.

Марта повільно заплющила очі.

Вона ніби вже знала.

Але почути це вголос було зовсім інше.

— Ганна...

— Була твоєю прабабусею.

— Так...

— А Соломія...

Стара жінка подивилася просто їй в очі.

— Була твоєю двоюрідною прабабусею.

Марта відчула, як по тілу пробігли мурашки.

— Але я нічого не знаю про Соломію. Навіть фотографій її ніколи не бачила. Коли була малою, мені лише раз випадково потрапило до рук старе фото Ганни. Бабуся сказала, що це моя прабабуся, а потім забрала знімок і сховала. Але чому в нашій родині ніколи не згадували Соломію? Чому від неї не залишилося жодної фотографії?
Знахарка відвела погляд до вікна.
— Бо іноді люди так бояться минулого, що намагаються викреслити його зі свого життя.

Тепер усе стало на свої місця.

Фотографія.

Схожість.

Видіння.

Обличчя.

Очі.

Усе.

-Але…
Марта ледве вимовила:
— Це означає…
Знахарка підняла голову, подивилася на Марту, та повільно промовила:
— У тобі живе пам’ять роду.

Не магія.

Не дар.

Саме пам'ять.

Кров іноді пам'ятає більше, ніж люди.

Артем увесь цей час мовчав.

Знахарка подивилася вже на нього.

— Тепер і ти розумієш.

Він повільно кивнув.

— Так...

— Але не роби тієї самої помилки, що колись.

Він опустив очі.

Марта не зрозумла цих слів.

Та відчула, як між ними промайнуло щось дуже давнє.

— То ліс вибрав мене... через Соломію?

Знахарка усміхнулася.

Вперше за всю розмову.

І похитала головою.

— Ні, дитино.

Якби ліс дивився лише на кров...

Хранителями ставали б тільки діти Хранителів.

Берегинями — тільки доньки Берегинь.

А цього ніколи не було.

Вона підвелася.

Підійшла до вікна.

За шибкою клубочився туман.

— Кров відкрила тобі очі.

Але шлях...

Тобі відкрив сам ліс.

Запам'ятай це.

Бо це найважливіше.

Марта мовчала.

Уперше за багато днів вона відчула дивний спокій.

Вона більше не думала, що все це сталося випадково.

Але й не почувалася заручницею власного роду.

Її вибрали.

Не тому, ким народилася.

А тому, ким стала.

Знахарка ще довго дивилася на полум'я.

Нарешті тихо сказала:

— Ви приїхали вчасно.

Бо часу майже не залишилося...

Марта різко підняла голову.

— Що це означає?

Стара жінка не відповіла.

Лише перевела погляд на Артема.

— Вона вже прокидається...

І цього разу сама Межа може не витримати.

Артем повільно стиснув кулаки.

Він знав, про кого вона говорить.

А Марта ще ні.

І саме це лякало найбільше.

За вікном густий карпатський туман раптом здригнувся.

Наче між смереками на мить промайнула чиясь висока темна постать.

Марта інстинктивно озирнулася.

Але там уже нікого не було.

Лише туман.

І ліс, який знову почав про щось тихо шепотіти.