Глава 32

Ранок у Карпатах був напрочуд світлим.

Наче дощ, що пройшов вночі, змив із гір усю втому, і тепер сонце обережно торкалося верхівок смерек, розливаючи між ними тепле золотаве світло. На траві ще блищали краплини роси, а повітря було таким свіжим, що хотілося вдихати його повними грудьми.

Марта стояла на терасі, тримаючи в руках гарячу чашку чаю.

Десь унизу шумів потік.

Ліс прокидався повільно. Спершу заспівали птахи, потім десь далеко застукотів дятел, а легкий вітерець приніс запах мокрої кори, грибів і хвої.

За спиною тихо відчинилися двері.

— Не холодно? — почувся голос Артема.

Вона озирнулася.

Він уже був готовий до дороги — темна куртка, високі черевики, ключі від машини в руці.

Марта усміхнулася.

— Ні. Навпаки... Так добре.

Він став поруч, теж подивився на гори.

Кілька хвилин вони просто мовчали.

Тепер це мовчання не тиснуло. Воно стало звичним.

— Поїдемо? — нарешті запитав Артем.

Марта кивнула, але раптом зупинилася.

— Можна... сьогодні поїдемо на моїй машині?

Він перевів на неї погляд.

— Хочеш сама за кермо?

— Так.

Вона ледь усміхнулася.

— Знаєш... мені цього не вистачає. Хочеться хоч трохи відчути, що все... як раніше.

Артем дивився на неї ще кілька секунд.

Потім мовчки кивнув.

— Добре.

BMW стояв під навісом уже кілька днів.

На білому кузові ще лежав тонкий шар пилу та висохлі краплі після дощу.

Марта провела долонею по капоту.

— Скучила.

тихо сказала сама до себе.

Вона сіла за кермо.

Запах салону був таким знайомим, що всередині щось защимило. У дверцятах лежали її сонцезахисні окуляри, на дзеркалі все ще висів маленький дерев'яний брелок у формі листочка.

Наче життя до аварії нікуди не зникло.

Просто чекало на неї.

Поряд сів Артем.

Вона натиснула кнопку запуску.

Двигун тихо ожив.

— Приємний звук, — сказав він.

— Люблю її.

Вона ніжно провела рукою по керму.

— Вона зі мною вже давно.

Артем лише ледь усміхнувся.

Дорога звивалася між горами.

То піднімалася вгору, то знову спускалася до маленьких потоків.

За вікнами пропливали золоті буки, червоні клени, темно-зелені смереки.

Подекуди сонце пробивалося крізь дерева такими яскравими променями, що здавалося, ніби сам ліс світиться зсередини.

Марта їхала повільно.

Не тому, що боялася.

Просто не хотіла поспішати.

— Красиво...

прошепотіла вона.

— Дуже.

Артем подивився у вікно.

— Восени гори найчесніші.

Вона засміялася.

— Це як?

— Уже нічого не приховують.

Марта ненадовго замислилася.

— А люди?

Він перевів погляд на неї.

— Люди навпаки.

Вона нічого не відповіла.

Лише краєм ока подивилася на нього.

І чомусь здалося, що зараз він говорив не про всіх людей.

Про себе.

Біля старого дерев'яного мосту Марта пригальмувала.

Гірська річка невтомно несла свої холодні води поміж камінням, розбиваючись об виступи й наповнюючи повітря рівномірним шумом.

Сонце блищало на воді так, ніби хтось розсипав тисячі срібних монет.

— Зупинимося на хвилину?

запитала вона.

Артем кивнув.

Вони вийшли з машини.

Повітря було прохолодним.

Марта сперлася руками на дерев'яну огорожу мосту.

Дивилася, як вода біжить між великими каменями.

— Дивно...

тихо сказала вона.

— Що?

— Після всього, що сталося... мені тут спокійніше, ніж удома.

Артем мовчав.

— Це нормально?

Він трохи подумав.

— Якщо ліс тебе прийняв...

то так.

Вона повернулася до нього.

— Ти завжди говориш так, ніби він живий.

Артем подивився кудись углиб дерев.

— Бо так і є.

Вона вже не сперечалася.

Після снів 

після каменя...

після дівчини у видіннях...

вона вже не могла.

Хатина знахарки зустріла їх запахом диму й сушених трав.

Біля ґанку на старій дерев'яній лавці, згорнувшись клубком, спав рудий кіт.

Почувши звук кроків, він ліниво підвів голову, неквапливо потягнувся і уважно подивився на гостей.

Марта усміхнулася.

— Та це ж...

Вона одразу впізнала його.

— Здається, він учора приходив до будинку.

Артем лише ковзнув по котові коротким поглядом.

— Він любить гуляти.

Кіт, ніби почувши, що говорять саме про нього, неквапливо зістрибнув із лавки й потерся об одвірок, після чого сів біля дверей, спокійно чекаючи, поки вони зайдуть

— Заходьте.

Голос почувся ще до того, як вони постукали.

Знахарка вже чекала.

Наче знала.

У хаті було тепло.

У печі потріскували дрова.

На столі вже стояв чайник і три глиняні чашки.

— Сідайте.

Вона уважно подивилася на Марту.

Довго.

Дуже довго.

— Ти змінилася.

Марта здивувалася.

— Хіба?

— Очі.

Вони вже бачать трохи більше.

По спині Марти пробігли мурашки.

— Ви знаєте... що сталося біля дуба?

— Знаю.

— Я бачила дівчину.

Знахарка мовчки кивнула.

— Вона нічого не сказала.

— Бо ще не час.

— Хто вона?

Жінка не відповіла.

Лише перевела погляд на Артема.

— Вона вже бачила.

Артем мовчки кивнув.

— Значить... усе почалося швидше, ніж я думала.

Марта відчула знайоме роздратування.

— Чому мені ніхто нічого не пояснює?

Знахарка лагідно усміхнулася.

— Бо є відповіді, які не можна почути завчасно.

Вони можуть зламати людину.

Запала тиша.

Жінка повільно налила чай.

Аромат м'яти, чебрецю і сушених яблук швидко наповнив маленьку хатину.

Знахарка подивилася на Артема.

Довго.

Так, ніби бачила не чоловіка перед собою, а всі роки, які він прожив.

Її очі раптом стали сумними.

— Я рада...

тихо сказала вона.