Глава 27

Тієї ночі дощ так і не почався.

Небо над Карпатами було затягнуте важкими хмарами, які приховали навіть місяць.

Темрява здавалася густішою, ніж будь-коли.

Після подряпин на дверях Артем мовчки перевірив усі вікна.

Замкнув засуви.

Підкинув у камін ще кілька полін.

Лише після цього дозволив собі сісти.

Марта спостерігала за ним мовчки.

— Ти думаєш, воно прийде?

Він не одразу відповів.

— Ні.

Вона зітхнула з полегшенням.

Але наступні його слова змусили її завмерти.

— Я знаю.

Полум'я в каміні тихо потріскувало.

За вікном не ворухнулася жодна гілка.

Наче весь ліс завмер в очікуванні.

— Тоді чому ми просто сидимо?

— Бо іноді найкращий спосіб перемогти — не зробити помилки першим.

Марта дивилася на нього кілька секунд.

— Ти весь час жив так?

Він перевів погляд на вогонь.

— Дуже давно.

— Це не життя...

Ледь чутно сказала вона.

На мить у його очах промайнув смуток.

— Знаю.

Запала тиша.

Марта обережно простягнула руку.

І вперше сама торкнулася його долоні.

Лише на мить.

Просто хотіла показати, що він більше не один.

Артем завмер.

Ніби забув, як дихати.

Він повільно подивився на її руку.

Потім — їй у вічі.

І дуже обережно стиснув її пальці у відповідь.

Без жодного слова.

Цього було достатньо.

У ту саму мить будинок здригнувся.

Глухий удар.

Наче щось важке врізалося в зовнішню стіну.

Марта різко підвелася.

Другий удар.

Цього разу ближче.

Десь із боку веранди.

Артем миттєво опинився на ногах.

Усі його рухи знову стали різкими й зібраними.

Він жестом показав Марті залишатися біля каміна.

Сам повільно підійшов до вікна.

Обережно відсунув край штори.

І завмер.

— Що там?

Він не відповів.

Лише ще кілька секунд дивився у темряву.

Потім тихо промовив:

— Воно вже не ховається.

Марта відчула, як холод пробіг по спині.

— Ти його бачиш?

— Ні.

— Тоді звідки знаєш?

Він повільно опустив штору.

— Бо воно стоїть просто перед будинком.

Вона відчула, як у грудях пришвидшилося серце.

— Але ж ти сказав, що не бачиш...

Артем повернувся до неї.

Його голос був тихим.

Майже беземоційним.

— Його не можна побачити.

Лише відчути.

І зараз...

Воно дивиться на нас.

Наче у відповідь на ці слова зовні почувся повільний скрип дерев'яних сходів.

Одна сходинка.

Потім друга.

Ніби хтось дуже повільно піднімався на ґанок.

Марта затамувала подих.

Кроки стихли.

Запала тиша.

А за кілька секунд у вхідні двері пролунали три повільні стуки.

Тук.

...

Тук.

...

Тук.

І разом із останнім ударом камін раптом згас.

Увесь будинок миттєво поглинула темрява.