Глава 26

Ніч видалася неспокійною.

Вітер раз по раз ударяв у панорамні вікна, а дощ то стихав, то знову барабанив по даху.

Марта майже не спала.

Перед очима знову й знову поставало чуже обличчя, яке на мить стало обличчям її матері.

А ще...

Слова Артема.

«Уже не чиїм.»

Вони звучали значно страшніше, ніж будь-яке чудовисько.

Вона прокинулася ще до світанку.

У будинку було тихо.

Камін давно згас, залишивши лише слабке тепло.

Накинувши теплий светр, Марта тихо вийшла до кухні.

Артема не було.

На столі лежали ключі від будинку.

Поруч — складний мисливський ніж у шкіряному чохлі.

Вона завмерла.

Вперше він залишив їх без нагляду.

Невже довіряв їй?

Чи просто знав, що вона більше не тікатиме?

Марта усміхнулася сама до себе.

Дивно...

Ще кілька днів тому вона думала лише про втечу.

А зараз найбільше боялася одного.

Що одного ранку він просто не повернеться.

Ця думка змусила її різко відвести погляд.

— Дурниці...

Тихо прошепотіла вона.

За вікном почувся рівний стукіт сокири.

Вона підійшла ближче.

Артем уже працював.

Голий до пояса, незважаючи на холод, він методично рубав дрова.

Кожен рух був точним і сильним.

М'язи перекочувалися під засмаглою шкірою.

Старі татуювання, що вкривали плече, груди й частину спини, ніби оживали в мерехтливому ранковому світлі.

Від розгаряченого тіла здіймалася легка пара, яка розчинялася в холодному карпатському повітрі.

Темне волосся вибилося з кіс і спадало на чоло.

Він навіть не помічав, що за ним спостерігають.

Марта сама не зрозуміла, скільки часу простояла біля вікна.

Лише коли Артем раптом підняв голову, вона швидко відступила.

Їй стало ніяково.

Наче він застав її за чимось дуже особистим.

За кілька хвилин двері відчинилися.

Артем заніс до будинку оберемок дров.

Поставив їх біля каміна.

Потім мовчки почав складати поліна.

— Ти дивилася на мене через вікно.

Це не було запитання.

Марта відчула, як щоки спалахнули.

— Я...

Просто дивилася, як ти працюєш.

Кутики його губ ледь помітно смикнулися.

Майже усмішка.

— Брешеш погано.

Марта пирхнула.

— А ти занадто самовпевнений.

— Можливо.

Вона вперше побачила, як у його очах промайнуло щось схоже на теплоту.

Лише на мить.

І цього виявилося достатньо.

Після короткої розмови кожен зайнявся своїми справами.

Марта навела лад у будинку, приготувала обід, а потім довго сиділа біля панорамного вікна з чашкою гарячого чаю, спостерігаючи, як над карпатськими вершинами повільно пливуть важкі осінні хмари.

Час від часу вона переводила погляд на подвір'я.

Артем не сидів без діла. Він поповнив запас дров, перевірив старий генератор, обійшов будинок, уважно оглянув паркан і кілька разів зникав між смереками, ніби прислухаючись до чогось, чого вона не могла ні почути, ні побачити.

День минав напрочуд спокійно.

Навіть надто спокійно.

І саме ця неприродна тиша насторожувала найбільше.

Коли сонце почало повільно ховатися за гірські вершини, холод швидко опустився на долину.

Артем заніс до будинку останній оберемок дров і вже біля самих дверей раптом завмер.

Його погляд був прикутий до дверей.

На старому дереві, трохи нижче ручки, виднілися чотири довгі подряпини.

Глибокі.

Наче їх залишили величезні пазурі.

Свіжі.

Деревина ще світліла на місцях розрізів.

Марта повільно підійшла ближче.

— Це ведмідь?

Артем повільно провів пальцями по подряпинах.

Його обличчя стало незвично серйозним.

— Ні.

— Тоді що це?

Він мовчав.

Надто довго.

Потім тихо сказав:

— Воно більше не просто спостерігає.

У ту саму мить із лісу долинув знайомий протяжний спів.

Тільки тепер він лунав зовсім близько.

Так близько...

Наче хтось стояв одразу за деревами й терпляче чекав, коли в будинку згасне останнє світло.