Глава 24

Дорога назад минула майже без слів.

Після зустрічі зі знахаркою  та дивною поведінкою звірів на лісовій дорозі навіть тиша між ними стала іншою.

Важкою.

Ніби кожен думав про одне й те саме, але жоден не наважувався заговорити.

Коли чорний RAM звернув на знайому лісову дорогу, сонце вже почало ховатися за вершинами Карпат.

Довгі тіні лягали між смереками.

Повітря ставало дедалі холоднішим.

Артем зупинив машину біля будинку.

Не поспішав виходити.

Його погляд ковзнув по деревах, по стежці, по старому дерев'яному паркану.

Наче він перевіряв те, чого Марта не могла побачити.

— Щось не так? — тихо запитала вона.

Він не відповів.

Лише повільно вийшов із машини.

Марта рушила за ним.

Навколо панувала дивна тиша.

Не співали птахи.

Не шумів вітер.

Навіть струмок, який постійно було чути неподалік, ніби замовк.

— Тут занадто тихо... — прошепотіла вона.

Артем різко обернувся.

— До будинку.

Його голос був твердим.

Таким Марта його ще не чула.

Вона вже хотіла щось запитати.

Та раптом...

З лісу почувся дитячий сміх.

Тихий.

Далекий.

Наче десь між деревами гралася маленька дівчинка.

Марта завмерла.

— Ти чуєш?

Артем зблід.

— Не слухай.

Сміх пролунав знову.

Цього разу ближче.

А потім...

— Марто...

Вона здригнулася.

Це був жіночий голос.

Теплий.

Лагідний.

До болю знайомий.

— Марто... доню...

Її серце пропустило удар.

Мамин голос.

Неможливо.

Її мама померла багато років тому.

На очі навернулися сльози.

— Мамо?..

Вона зробила крок до лісу.

Іще один.

— Марта!

Голос Артема пролунав різко.

Але вона вже майже не чула його.

Попереду між смереками майнула жіноча постать.

Світлий силует.

Знайома хода.

Простягнута рука.

— Доню...

Марта побігла.

— Стій!

Позаду почувся крик Артема.

Та було вже пізно.

Щойно вона переступила межу між першими деревами, земля під ногами ніби здригнулася.

Повітря стало крижаним.

Усі звуки зникли.

Жіноча постать повільно обернулася.

І Марта завмерла.

Це була не її мама.

Обличчя істоти було неприродно блідим.

Очі — повністю чорними.

А усмішка...

Занадто широкою.

Нелюдською.

Істота повільно нахилила голову.

Наче розглядала свою здобич.

Наступної миті щось із неймовірною силою відкинуло Марту назад.

Вона впала просто на холодну землю.

Перед нею, ніби з-під самої землі, з'явився Артем.

Він стояв між нею і тією істотою.

Його очі стали темнішими.

А голос прозвучав так, що навіть дерева навколо ніби здригнулися.

— Забирайся.

Ліс відповів глибоким гулом.

Істота не ворухнулася.

Лише продовжувала усміхатися.

Тоді Артем повільно підняв праву руку.

На його зап'ясті спалахнув той самий знак, який Марта бачила на вікні та в старій каплиці.

Світло ставало дедалі яскравішим.

Вітер раптом налетів з усіх боків.

Смереки загойдалися так сильно, ніби почалася буря.

Істота різко скривилася.

Її усмішка зникла.

Вона зробила крок назад.

Потім ще один.

І в наступну мить розчинилася серед темряви так само раптово, як і з'явилася.

Запала тиша.

Артем ще кілька секунд стояв нерухомо.

Потім повільно опустив руку.

І тільки тепер Марта помітила, що його долоня тремтить.

Він важко дихав.

Наче ця коротка сутичка забрала в нього більше сил, ніж цілий день у горах.

Він повернувся до неї.

Його обличчя було незвично суворим.

— Більше...

Ніколи...

Не йди за голосами.

Бо одного разу...

Я можу не встигнути.