Глава 20

Дорогою назад вони майже не розмовляли.

Фотографія лежала в кишені куртки Марти.

Вона відчувала її навіть крізь тканину.

Ніби маленький клаптик пожовклого паперу став важчим за камінь.

Ліс мовчав.

Не було ні дивного співу, ні шепоту, ні відчуття чужої присутності.

Саме ця тиша лякала найбільше.

Вона була надто спокійною.

Надто правильною.

Коли вони повернулися до будинку, Артем мовчки розпалив камін.

Сухі поліна швидко зайнялися, і кімнату наповнив знайомий запах смоли та теплого дерева.

Марта поклала фотографію на стіл.

Довго дивилася на неї.

Потім підняла очі.

— Скільки їй років?

Артем не відповів одразу.

— Більше, ніж мало б вистачити одному людському життю.

У кімнаті стало тихо.

— І це ти?

— Так.

Марта повільно сіла.

Їй хотілося почути, що це жарт.

Що це його прадід.

Дід.

Будь-хто.

Але не він.

— Як це можливо?

Артем дивився на полум'я.

— Колись я поставив собі таке саме запитання.

— І?

Він сумно всміхнувся.

— Потім перестав.

Марта мовчала.

Їй хотілося розсердитися.

Сказати, що він знову нічого не пояснює.

Та, дивлячись на нього, вона зрозуміла: справа не в небажанні.

Справа в болю.

— Ти... безсмертний?

Він повільно похитав головою.

— Ні.

— Але...

— Я можу загинути.

Просто...

Не старію.

Марта відчула, як по спині пробіг холод.

— Через ліс?

Він кивнув.

— Через клятву.

Це слово зависло між ними.

— Яку клятву?

Артем заплющив очі.

— Колись давно я пообіцяв, що стоятиму між лісом і людьми.

— До коли?

Він повільно подивився їй просто в очі.

— Поки ліс сам не відпустить мене.

Марта хотіла ще щось запитати.

Але раптом...

За вікном дзенькнуло.

Ніби хтось легенько вдарив металом об камінь.

Раз.

Потім ще.

Артем миттєво насторожився.

Він швидко підійшов до дверей.

Відчинив їх.

На ґанку нікого не було.

Лише холодний вечірній вітер колихав гілки смерек.

Та біля самого порога лежав невеликий предмет.

Артем підняв його.

Це був старий мідний дзвіночок.

Потемнілий від часу.

Без язичка.

Марта підійшла ближче.

— Він твій?

Артем повільно похитав головою.

Його обличчя зблідло.

— Ні.

— То чий?

Він довго мовчав.

Потім дуже тихо сказав:

— Його залишають лише тоді...

Коли хранителю оголошують останнє попередження.

Марта відчула, як серце завмерло.

— Хранителю?..

Артем міцно стиснув дзвіночок у долоні.

— Виходить...

У нас майже не залишилося часу.

Вітер різко здійнявся над лісом.

І десь далеко, високо серед темних смерек, знову пролунав той самий протяжний спів.

Тільки цього разу...

До нього приєднався ще один голос.

Нижчий.

Хрипкий.

І значно страшніший.