Глава 15

Марта майже не спала.

Щоразу, коли заплющувала очі, їй знову чувся той самий голос.

Тихий.

Лагідний.

Болісно знайомий.

Вона й досі не могла позбутися відчуття, що варто було тоді відчинити двері — і все її життя змінилося б назавжди.

За панорамним вікном повільно світало.

Карпати зустрічали новий день густим туманом. Він стелився між смереками, огортав схили гір і майже повністю приховував шумливий гірський потік за будинком. Лише його рівний гул нагадував, що світ за вікном існує.

Будинок був незвично тихим.

Камін давно згас. На дні залишалося лише тепле попелище.

Марта сиділа, загорнувшись у плед, і дивилася у вікно.

Вона чекала.

Раптом тишу розірвав знайомий звук двигуна.

Серце мимоволі прискорилося.

Із густого туману повільно виринув чорний RAM

Позашляховик зупинився біля будинку.

За мить відчинилися дверцята.

Артем вийшов повільно.

Вперше вона побачила його таким.

Втомленим.

Його куртка була мокра від роси й дощу, а на рукаві темніла довга розірвана смуга. Волосся було вологим.Риси обличчя загострилися від утоми, а темні очі здавалися ще глибшими крізь сивий серпанок туман.

Він мовчки піднявся на ґанок і зайшов до будинку.

Поглянув на Марту.

— Ти не лягала?

— Чекала.

На мить у його очах промайнуло щось схоже на здивування.

Але воно так само швидко зникло.

Він мовчки почав розстібати куртку.

Саме тоді Марта помітила кров.

На його передпліччі тягнулася свіжа глибока подряпина.

Кров уже майже зупинилася, але краї рани були рваними, ніби її залишили не гілки.

— Артеме...

Вона різко підійшла ближче.

— Що сталося?

Він опустив рукав.

— Нічого серйозного.

— Це не схоже на "нічого".

— Ліс іноді залишає свої сліди.

Вона уважно подивилася на нього.

— Це зробили не гілки.

Він мовчав.

І цього мовчання було достатньо, щоб вона зрозуміла — він знову приховує правду.

— Ти знову мені не довіряєш.

Артем тихо видихнув.

— Я не хочу втягувати тебе в те, чого ти поки що не розумієш.

Він узяв рушник і вийшов надвір.

Марта постояла кілька секунд.

Потім пішла слідом.

За будинком шумів гірський потік.

Вода була настільки прозорою, що крізь неї було видно кожен камінчик на дні.

Артем присів на великий плаский камінь і занурив поранену руку у крижану воду.

Червона смужка крові одразу розчинилася в бистрині.

Вони довго мовчали.

Навколо було чути лише воду, вітер і далеке постукування дятла.

— Було страшно? — тихо запитала Марта.

Він усміхнувся кутиком губ.

— Найнебезпечніше — це коли перестаєш боятися.

Вона подивилася на нього уважніше.

За суворістю, за стриманістю, за цією незрозумілою силою вона раптом побачила втому.

Таку втому, яку не можна виспати.

Наче він багато років ніс на собі тягар, про який не знав більше ніхто.

Марта згадала про аптечку, що лежала в її валізі.

Вона швидко повернулася до будинку, дістала її й знову спустилася до потоку.

— Покажи руку.

— Не потрібно.

— Це вже вдруге ти намагаєшся мене не послухати.

Він уперше за весь час тихо засміявся.

Ледь помітно.

І цей короткий сміх зовсім не пасував до чоловіка, якого боялося ціле село.

— Ти вперта.

— Мені вже казали.

Він без заперечень простягнув руку.

Марта обережно промила рану, обробила її антисептиком і наклала пов'язку.

Її пальці були теплими.

Його шкіра — холодною від крижаної води.

Коли вона закінчила, Артем несподівано сказав:

— Дякую.

Це було лише одне слово.

Але чомусь саме воно прозвучало щиріше за всі попередні розмови.

Марта підняла очі.

Їхні погляди зустрілися.

І на кілька секунд усе навколо ніби перестало існувати.

Не було ні лісу.

Ні туману.

Ні страху.

Лише шум гірського потоку.

І дивне відчуття, що між ними щойно зникла ще одна невидима стіна.

Та тієї ж миті Артем різко перевів погляд кудись углиб лісу.

Його обличчя знову стало напруженим.

— Що таке? — тихо запитала Марта.

Він не відповів одразу.

Довго вдивлявся між деревами.

А потім ледве чутно промовив:

— Нас уже знайшли...

Марта відчула, як по спині повільно пробіг холод.

— Хто... знайшов?

Артем мовчав.

Лише не зводив очей із темної стіни смерек.

І раптом їй здалося...

Що між деревами на мить промайнула чиясь висока темна постать.

А вже за секунду вона зникла.

Наче її там ніколи й не було.