Глава 7

Тиша здавалася майже відчутною.

Марта все ще не могла позбутися думок про розмову з Артемом. Його слова не давали їй спокою, але найбільше дратувало те, скільки всього він залишив невисловленим.

Вона лежала, вдивляючись у простір перед собою, і намагалася зібрати докупи уривки їхньої розмови. Проте що більше вона думала, то менше розуміла.

Артем стояв у кімнаті біля каміна.

Мовчки.

Наче просто чекав, поки вона скаже щось іще.

Марта повільно підвелася на лікті.

— Ти так і не відповів мені… — тихо сказала вона.

Він перевів на неї погляд.

Спокійний.

Закритий.

— Я вже відповів.

Вона різко видихнула, але не стала сперечатися.

Тиша знову зависла між ними.

Тяжка.

Незручна.

Жива.

Артем постояв ще кілька секунд, ніби щось вирішуючи всередині себе, а потім мовчки вийшов із кімнати.

Двері зачинилися без звуку.

Марта залишилася сама.

Вона довго дивилася на двері, ніби очікувала, що він зараз повернеться, щось додасть, пояснить, змінить.

Але нічого не сталося.

Час у цьому будинку не відчувався нормальним.

Він тягнувся, наче густа рідина, і кожна хвилина здавалася довшою за попередню.

Коли Артем повернувся, у руках він тримав чашку кави й тарілку з тостами.

Він поставив усе поруч зі спокійністю людини, яку ніщо не здатне вивести з рівноваги.

— Поїж, — коротко сказав він.

Марта не одразу взяла чашку.

— Ти не відповідаєш на жодне моє запитання.

Він подивився на неї.

Довше, ніж зазвичай.

— Тому що тобі зараз важливі не відповіді.

Це прозвучало як межа.

Розмова закінчена.

Він узяв куртку.

Марта одразу насторожилася.

— Ти куди?

— Мені потрібно відїхати

— Коли повернешся?

Він не відповів.

Лише зупинився біля дверей.

— Не виходь.

Пауза.

І ще раз, тихіше:

— Не виходь у ліс.

Після цього він вийшов.

Двері зачинилися.

Тиша змінилася.

Тепер вона була порожньою.

Марта сиділа ще кілька хвилин, дивлячись в одну точку.

Потім повільно підвелася.

Вона не збиралася чекати.

Це рішення прийшло без слів.

Просто як факт.

Вона вийшла з будинку через задні двері.

Спочатку все було тихо.

Занадто тихо.

Лише десь унизу чувся шум води — річки чи потоку, що губився серед каміння.

Ліс одразу зімкнувся навколо неї.

Щільно.

Наче завжди був ближче, ніж здавалося.

Марта йшла вперед, не думаючи про напрямок.

Лише про одне — їй потрібно зрозуміти, де вона.

Але дуже швидко стало ясно: тут не було «вперед».

І не було «назад».

Були тільки дерева.

І туман.

Вона зупинилася.

Озирнулася.

І раптом зрозуміла, що не може згадати дорогу назад.

Гори не давали жодних орієнтирів.

Усе навколо здавалося однаковим: темні стовбури, мокре каміння, густі зарості й туман, що повільно стелився між деревами.

— Гей! — її голос зірвався й розчинився в лісі.

Відповіді не було.

Лише вітер.

І вода десь далеко.

Вона зробила ще кілька кроків.

Іще.

А потім зрозуміла, що ходить колами.

Ті самі дерева.

Те саме каміння.

Той самий повалений стовбур, повз який вона вже проходила.

Марта зупинилася й повільно озирнулася.

Холод пробіг уздовж спини.

Вона не могла зрозуміти, як так сталося. Адже не встигла відійти далеко від будинку. Принаймні їй так здавалося.

Коли Артем знайшов її, це не виглядало випадковістю.

Ліс просто перестав бути порожнім.

Він стояв між деревами.

Спокійний.

Але його погляд був холоднішим, ніж раніше.

— Я ж сказав тобі не виходити.

Марта різко розвернулася.

— Я не твоя ув’язнена.

Він підійшов ближче.

Повільно.

Без агресії, але з абсолютною впевненістю людини, яка не звикла, що її не слухають.

— Ти заблукала.

— Я б повернулася сама!

Пауза.

Він подивився на неї довго.

— Ні.

Одне слово.

Спокійне, тверде, без жодного сумніву.

Марта вже відкрила рот, щоб відповісти, але Артем узяв її за зап’ястя.

Не боляче.

Проте так упевнено, що вона мимоволі замовкла.

— Відпусти мене.

— Коли вийдемо звідси.

— Я сказала, відпусти!

Він нарешті подивився їй просто в очі.

— Марто, не зараз.

У його голосі не було злості.

І це чомусь дратувало ще більше.

Вона смикнула рукою, але він не відпустив. Не стискав сильніше, не тягнув, просто чекав, поки вона перестане чинити опір.

Зрештою Марта відвернулася.

Вони рушили назад.

Мовчки.

Ліс ніби розступався перед Артемом.

Він ішов упевнено, не вагаючись і не озираючись, наче знав кожен камінь, кожен поворот і кожне дерево на своєму шляху.

Марта намагалася запам’ятати дорогу.

Проте за кілька хвилин зрозуміла, що не впізнає нічого.

Вона не могла збагнути, як опинилася так далеко від місця, звідки вийшла. І чому шлях назад, який мав би бути простим, перетворився на суцільну плутанину.

Коли вони нарешті вийшли на подвір’я, Марта завмерла.

Біля будинку стояла її BMW.

Брудна.

Мокра.

 З перекошеним переднім колесом.

Вона кілька секунд дивилася на автомобіль, намагаючись зрозуміти, як він тут опинився. Вона пам’ятала дорогу до цього будинку лише уривками, але точно не залишала машину біля ґанку.

Поруч стояв величезний чорний RAM 2500 — масивний, важкий, із високим кузовом і металевими дугами, ніби створений не для звичайних доріг, а для виживання там, де дороги закінчуються.

Артем відпустив її зап’ястя й попрямував до будинку.

Марта залишилася на місці.

— Артеме.

Він зупинився, але не обернувся.

— Що це за місце?

Кілька секунд він мовчав.

Вітер ворухнув гіллям над їхніми головами. Десь у глибині лісу озвався птах, і його крик прозвучав так різко, що Марта мимоволі здригнулася.