Глава 4

Гірська дорога одразу змінила ритм, ніби хтось непомітно переключив світ в інший режим. Асфальт став вужчим, темнішим, з грубими латками, які відчувалися навіть через кермо — кожна нерівність віддавалася в долоні легкою вібрацією.

Марта зменшила швидкість майже інстинктивно. Тут уже не можна було їхати так, як на трасі. Тут дорога вимагала уваги — постійної, напруженої, майже фізичної.

Дощ не припинявся, але змінився. Він уже не падав рівномірно, як у місті. Тут, серед гір, він ніби жив своїм життям: то ущільнювався до майже суцільної стіни води, то раптом слабшав, дозволяючи побачити обриси скель і темних сосен уздовж дороги.

Двірники рухалися монотонно, але навіть вони не встигали за цим ритмом. Кожен їхній рух відкривав світ на частку секунди — мокрий, розмитий, холодний — і знову стирав його.

Марта відчула, як плечі поступово напружуються. Вона не одразу це помітила — просто зрозуміла, що тримає кермо сильніше, ніж потрібно.

Попереду дорога пішла в перший серпантин.

Вона побачила його не одразу — він відкрився різко, майже несподівано: вузький вигин, що чіплявся за край схилу. З одного боку — кам'яниста стіна, мокра й блискуча. З іншого — темна прірва, яка губилася в тумані.

Марта мимоволі затримала подих.

Машина повільно увійшла в поворот. Шини ковзнули по мокрому асфальту, і на мить їй здалося, що автомобіль став легшим, майже невагомим. Але за секунду все знову стало на свої місця.

Вона видихнула тільки тоді, коли поворот залишився позаду.

Далі був ще один.

І ще.

Гори не давали прямої дороги. Вони змушували рухатися ніби по спіралі — вище й вище, ближче до хмар.

З кожним кілометром світ ставав темнішим.

Не лише через вечір.

Було щось інше.

Повітря ніби ставало густішим, а туман уже не розсіювався навіть під світлом фар.

Марта швидко глянула на годинник.

День мав би ще тривати, але серед карпатських гір час ніби сповільнився.

Ще один серпантин змусив її майже повністю зупинитися. Вітер раптом ударив у машину збоку, і кузов ледь відчутно хитнувся.

— Спокійно... — тихо прошепотіла вона сама собі.

Коли дорога на кілька десятків метрів вирівнялася, вона трохи розслабила пальці.

І саме тоді попереду, просто серед густого туману, щось ворухнулося.

Спочатку Марта подумала, що це лише гра світла.

Та за мить із білої імли повільно вийшов великий олень.

Він не тікав.

Не злякався реву двигуна.

Не дивився на машину.

Він просто спокійно став посеред дороги.

Його широкі роги темніли на тлі туману, а дощ дрібними краплями стікав по густій шерсті.

— Господи...

Марта різко вивернула кермо, боячись збити красиву тварину.

Переднє колесо зіскочило з краю дороги й із глухим ударом наскочило на великий камінь, прихований під мокрим листям.

Пролунав різкий металевий тріск.

Автомобіль сильно смикнуло.

На панелі приладів спалахнули індикатори.

Двигун захлинувся й затих.

Запала така тиша, що було чути лише дощ.

Марта ще кілька секунд сиділа нерухомо, міцно стискаючи кермо.

Серце калатало так сильно, що вона відчувала його удари в скронях.

— Тільки цього мені ще бракувало...

Вона взяла телефон.

Зв'язку майже не було.

Лише одна поділка мерехтіла й одразу зникала.

Марта важко зітхнула, накинула куртку й вийшла під холодний дощ.

Повітря було пронизане запахом мокрої хвої, сирої землі й грибів.

Вона оглянула переднє колесо.

Його не пробило.

Але під машиною щось темніло.

Марта нахилилася.

Частина підвіски була пошкоджена.

Вона безсило заплющила очі.

— Чудово...

Піднявшись, Марта мимоволі озирнулася.

Оленя не було.

Дорога була порожньою.

Лише туман мовчки плив між високими смереками.

Наче тієї величної тварини тут ніколи й не існувало.

І саме тоді...

Крізь шум дощу вона почула щось ледь вловиме.

Ніби хтось дуже тихо вимовив її ім'я.

— ...Марто...

Вона різко озирнулася.

Нікого.

Лише ліс.

— Здалося...

Та не встигла зробити й кроку, як голос повторився.

Тихий.

Далекий.

Майже схожий на подих вітру.

— Марто...

Цього разу він долинув звідкись із глибини темних смерек.

Марта завмерла.

Розум підказував повернутися до машини.

Але щось інше...

Те, чому вона не могла дати назви...

Ніби дуже обережно кликало її вперед.

Вона ще раз озирнулася на автомобіль.

Світло фар тьмяно губилося в тумані.

Поправивши капюшон, повісила фотоапарат на шию — так було зручніше, ніж нести його в руках, Марта нерішуче ступила до лісу.

За кілька хвилин дерева повністю сховали її від дороги.