Як я тут опинився?
Цим питанням я задавався кожну мить протягом 5–ти хвилин після того, як прокинувся. Що найстрашніше – я прокинувся не у себе в ліжку, навіть не десь у пивбарі; я прокинувся посеред лісу, який мені ані трішки не нагадував краєвиди рідного міста.
З вікон дому я бачив подвір’я, дітей, які гралися у пісочниці, дерева, якими була засаджена алея будинку. Але аж ніяк не темний, густий ліс, який зараз бачу перед собою.
Все, що було мені знайомим серед цього темного лісу – це знак на дереві, який нагадував мені щось, що я бачив ледь не кожен день, але я не міг згадати ані як я міг бачити цей знак раніше, ані де б я міг його бачити раніше. Цей знак був схожим на змію чи дракона. Але мав шипи як їжак… Щось у ньому дивне, але знайоме…
— Трясця! – Єдине, що я встиг крикнути, адже одразу після роздумів я побачив голодні очі, які дивилися на мене через кущ зів'ялої малини. Напевно, я ніколи не думав про те, що я коли-небудь опинюся в ситуації, коли тварина буде їсти мене, а не я її. Вегетаріанці, певно, мали рацію, коли казали про те, що їсти м'ясо тварин – це злочин… Зараз я поквитаюся за всі ті шматки яловичини, які я з'їв на день народження…
— Біжи! – Раптом почув я. Я подумав, що мені це мариться, адже серед цього лісу не було схоже, щоб тут було щось живе, схоже на мене, та ще й матиме людський голос та мову.
— Якщо не хочеш померти – негайно біжи, телепню! – Промовив чарівний, тонесенький, тендітний, але впевнений голос янгола, якого я не бачив, а лиш чув. Схоже, це мій мозок намагається мене врятувати, доки я стою і чекаю свого часу.
Я вирішив, що врешті не буду нехтувати цими словами та кинувся у біг, щоб врятувати своє життя. Я біг, перечипляючись через сухі ліани, падаючи у суху землю, яка не відчувала вологи довше, ніж місяць. Я здер собі коліна, лікті, розбив носа та навіть вивихнув кісточку на нозі… Але я врятувався! Цей клятий звір перестав за мною гнатися 5… Ні… 10 хвилин тому! Чи 15… Не пам'ятаю.
Трішки заспокоївшись, я почав думати про все й одразу: що я тут забув? Що це за місце? Базові потреби також дали про себе знати.
— Як я хочу відлити! – Промовив я ледь не у весь голос. Але згадав: коли я так зробив уперше – це закінчилось не найкращим чином… Тож я зібрався з думками, зробив те, що хотів (чи цього хотіло моє тіло), і почав думати про те, як звідси вибратися.
— Звичайно, те що я сюди потрапив – це велика загадка, але як звідси вибратися – загадка не менш важлива, мені потрібно зрозуміти негайно, адже я нічого не зможу зробити з цим, оскільки помру тут, якщо не виберусь – промовив я. Останні два місяці я часто помічав, що спілкуюся сам з собою. Моя матір каже, що мені варто відвідати психолога. Я знаю, але у мене немає на це ані коштів, ані часу…
— Гаразд, сказати легко, але… Як мені звідси вибратися?.. – Наступне питання, яке я собі поставив. Я відчув надмірну тривогу, розпач та безнадію. Ніколи не думав, що я опинюся у такій ситуації геть сам. Ще й без мобільного!
Я почав блукати нічним лісом, дивлячись під ноги, ступаючи лиш на одну ногу, адже інша була пошкоджена. Я почав думати, що помру у цій пітьмі, адже знайти вихід здавалося б не можливим. На щастя, я не зустрічав диких тварин увесь час, доки шукав вихід. Або мені так здавалося.
Десь через 20 хвилин я згадав, чому мене вчив тато в дитинстві: «Йди за мохом…» Чи це був не тато, а герой мультфільму… – не пам'ятаю.
Раптом через пітьму та мертву тишу гіганського лісу пролунав якийсь галас. Або мені здавалося, або я чув чіткий: «Стривай! Зажди! Я знаю, як звідси вийти!»
Ці слова лунали так приємно, адже в них я відчував те, що мені зараз потрібно… Як-от «звідси вийти». Проте я не вірив у те, що це може бути хтось сторонній, хто опинився у цьому лісі, оскільки цей ліс і близько не пахнув як моє рідне, густонаселене місто, на кожному кроці якого можна побачити людей. Як маленьких, так і великих, як людей, схожих на вовків, так і схожих на Цукіто… Стривай-но, Цукіто? Звідки я знаю це ім'я… Мої роздуми перервав вкотре пролуналий «Стривай! Зажди! …»
Не встиг я й моргнути оком, як побачив перед собою силует лісової потвори, про яку мені розповідали в дитинстві.
— Що ж… Схоже, це кінець… Дякую, мамо, що турбувалася про мене весь цей час. Я тебе люблю, мамо…
Я чув, як цей монстр наближається, ричить, видає ті самі звуки татового дрилю та от-от мене уб'є…
Чесно кажучи, я шкодую про те, як прожив своє життя. Я навіть не встиг закінчити університет, на який мама мені старанно відкладала кошти. Я не зустрів ту саму, яка заполонить моє серце та життя до останнього дня. У мене не було друзів, з якими б я міг почувати себе собою... Цукіто. Точно.
— Я згадав хто такий Цукіто! – Не задумуючись крикнув я.
— Трясця! Налякав…
Монстр, що був поряд зі мною відскочив. Раптом я побачив у ньому щось людяне… Щось таке, що я бачив у собі… Напевно, розпач чи страх…
Врешті я розгледів цей силует. Це було дівчина років 18-ти, струнка, з гарними темно-коричневими пасмами волосся, що було такі настільки прямі, що здавалося, немов вона їх щодня випрямляє самотужки. Очі в неї були того ж кольору, темно-коричневого, ледь не чорного. М'які риси обличчя, так приємно дивитися…
— Агов, що з тобою? Маєш поганий вигляд… – Промовив силует, який я лиш зараз роздивився. Це аж ніяк не потвора, це – янгол, якого я чув під час зустрічі з вовком. Виявилось, мені не марилось, це дійсно людина.
— Ти… Ти хто? – Запитав я
— Я Юрічі. А тебе як звати?
Юрічі… Дякую, що ти не кровожерливий звір, який міг мене лишити життя у цей момент…
— Мене звати Танашика. Якіто Танашика. Хочу спитати, що це за ліс взагалі і що ти тут робиш?
— Оце так зустріч, Якіто. Це ліс Найама. Найпопулярніший ліс на околицях Токіо. Я приїхала сюди зі своєю групою вивчати флору та фауну лісу. Хочу дізнатися, що ти забув тут? Ти не схожий на того, хто приїхав сюди розважатися. Весь наляканий, побитий, поводишся… дивно?..