Частина перша

Набридло! Як мені все набридло! Працювати з ранку до вечора продавцем консультантом з вищою економічною освітою та ступенем магістра, бо їсти хочеться! Курси англійської на іншому кінці міста, бо без мови зараз нікуди. Закрутки консервації до третьої години ночі, адже своє краще за магазинне. А на додаток до всього вічні нотації з боку матері та бабусі.

Поради: «Знайди нормальну роботу», наче це так просто. Постійні нагадування та питання: "Коли заміж? Час спливає...". Пропозиції познайомити з кимось. Прискипливі зауваження вранці: "Одягни сукню! Де твої туфлі? Адже ти дівчина, хто тебе таку заміж візьме?". А те, що мені цілий день, не присідаючи, товари розставляти - це не важливо. Потрібен чоловік у будинок, значить шукай.

Брат вчинив мудріше. Одразу після школи поїхав навчатися в інше місто, втік від нашої жіночої турботи, і тепер живе собі приспівуючи. Одружився, будинок збудував, діток завів, приїжджає на малу батьківщину раз на місяць і на рибалку втікає.

Місця у нас і в правду гарні, та що з того. Останнім часом далі роботи та магазину не ходжу, коплю на квартиру, коплю. Як у тому жарті більше схожому на правду: "Від роботи дихнуть коні, ну а я безсмертний поні". Найцікавіше, що й працюю та економлю, а грошей як було, точніше не було, так і є – кіт наплакав. Але ж це тимчасово, заспокоювала я себе. Ага, тричі ХА. Немає у світі нічого більш постійного, ніж тимчасове. Наприклад, на роботу я теж влаштовувалась тимчасово, вже третій рік.

Може мама з бабусею мають рацію і вже час? Справа то до тридцяти котиться. Спробувала дотримуватися порад старших поколінь, почала одягатися елегантніше, навіть виділила пару вечорів на театр та виставки. Який результат? За мною став доглядати Петя вантажник. Скажімо відверто - не мрія. Бугай, пропахлий маслом, веселий, але все одно якийсь ніякий. Смикнув мене чорт обмовитися про це вдома. Відразу з'ясувалося, що перше враження буває оманливим, що я могла б знизити планку своїх запитів, адже не дівчинка, повинна розуміти.

Спробувала на свою голову. І на побачення ходили, і зустрічалися, навіть заміж покликав. Бабуся у захваті, мама шукає фату на антресолях, а я йду звільнятися. Чому? А як би вчинили ви, одного прекрасного дня заставши свого нареченого, що вдавлює в коробки на складі напівоголену дівчину? Я ось постояла, поспостерігала, переконалася, так би мовити. Навіть дівчину впізнала, Лєнка з м'ясного відділу, і сама вона така ж м'ясиста, четвірка у грудях, не те, що я.

Але все, що не робиться - усе на краще, так? Будемо чесні перед собою: Петьку я не любила, тож можна вважати послужила наочним посібником для відпрацювання теорії про те, що не можна піддаватися відчуттю безвиході. На безриб'ї, може, й рак зійде, але щукою він від цього все одно не стане. Ось і в мене так само. Шукала принца, знайшла коня. Сподівалася зачарований, виявилося натуральне, та ще й з козлячими звичками. Благо начальниця у нас жінка розлучена, яка розуміє, та й чутки розходяться швидко, тож домовилися по-доброму. Відпрацювала зміну, забрала документи заднім числом і все. Досить з мене.

Наївна, думала тепер зітхну спокійно. Звичайно ж ні. Повернулась додому, довелося відповідати на запитання. Почула, що нічого дивного в ситуації, що склалася немає, я вчинила недалекоглядно і взагалі мужики на кістки не кидаються, сама винна. А якщо не одружені - це взагалі не зрада.

«Що, і далі будеш свого принца чекати? Ти ж не Асоль зрештою, Віка!» – обурювалася бабуся, дзвінко розмішуючи цукор у маленькій порцеляновій чашці, і тим самим діючи мені на нерви. Взагалі, я людина спокійна, врівноважена, спонтанність для мене, щось із розряду неможливого, але тут моя душа не витримала. Думаю, цей дзвін мене й добив.

Все. Втомилася. Набридло! План народився раптово, але до виконання припав негайно. Речі збирала у швидкісному режимі. Спустошила схов брата, на який він перетворив свою колишню кімнату, більше схожу зараз на рибальський магазин. Намети, спальник, вудки, пальник. Рюкзак був уже зібраний, брат у мене відповідальний, тому миттю глянула, переконуючись, що все на місці й наважилася.

На тиждень до другого я поїду... від усіх подалі. Як у дитинстві на рибалку! І начхати, що рибу не люблю ані ловити, ані їсти, головне зміна обстановки. КАРДИНАЛЬНА. Жодного макіяжу і платтів, жодних підборів. Спортивки, бандана, кросівки. Година трясіння в автобусі, рюкзак за плечима,  і дві пляшки вина з супермаркету, приховані для підняття настрою.

Невеличке озерце, подалі від мирської суєти,  зустрічало мене привітно. Свіжий і пряний осінній вітер хитає золотисті в променях заходу сонця коси берез. По воді біжать хвилі, по кущах сидять рибалки. Просто казка.

Місце я знайшла затишне, безлюдне. Невеличка рівна галявина, саме така, щоб поставити намет і не впасти на виході у воду. З усіх боків зарості очеретів, короткий дерев'яний місток злегка виступає вперед, першим зустрічаючи сонячне коло, що піднялося над лісом.

Телефон я вимкнула відразу ж, як сіла в автобус, сховала якнайдалі і тепер повною мірою насолоджувалася тишею. Жаби виводять свої пісні, дерева акомпанують скрипом гілок. Вино з приємним дзюрчанням перетікає у старий залізний кухоль. Цей кухоль, здається, ще мій дід у свої подорожі брав, а може й прадід. Але це не важливо, головне, що найдавніший напій все так само чудово кочує до мене в шлунок. Краса.

  Побачивши дно кухля, вирішила, що поки що, на маленьку, худеньку мене, та ще й на голодний шлунок, буде достатньо. А тому було вирішено ставити намет. Поставила. З четвертої спроби, кривувато, зате сама. Але й цього мені замало. Адже я приїхала не просто знімати стрес, а рибалити. Бідні рибки. Мимоволі в очах з'явилися сльози, так шкода їх чомусь стало. Але нехай вони мені пробачать, це вже справа принципу. Саме так, якщо принца я підчепити не змогла, то хоч рибу зловити зобов'язана.