Глава 43. Іван Степовий.

Іван притиснув руку до своїх вуст і поглянув на неї, на пальцях залишилась його кров, Аріадна таки розбила йому губу. Він засміявся, відчуваючи себе геть спустошеним. Насправді йому хотілося кричати. Кричати на весь світ про те, як всередині поступово і з особливою насолодою випікала все жорстока правда, яку йому розкрив Ігор. Випікала так ретельно, ніби вогонь траву, коли її навмисно підпалював якийсь негідник.

Всі навколо брешуть… Принаймні так здавалося Івану. Вартовий не знав, чи так само ненавидів брехню і в минулому своєму житті, проте зараз – йому було шалено гидко від суцільної нещирості навкруги.

Як Марія, ця мила дівчина з неймовірними ясними очима, від яких в Івана щоразу перехоплювало подих, могла так філігранно пошити його в дурні? Але нехай вже Івана, як саме «Коло долі» терпить її брехні? Невже воно не бачить підступності провідниці?

Ще й з Аріадною погиркався. Він і близько не хотів її образити чи змусити нервувати, проте Іван теж не залізний, а замовчувати, що їх невимовно тягне один до одного, вважав цілковитою маячнею. І поцілунок, сповнений несамовитої пристрасті, лише підтвердив це.

Зрештою Іван підхопився і став міряти кімнату кроками, роздумуючи, що йому робити далі. Він хотів побачити Марію та виплеснути всю брехню їй прямо в очі, не давши знайти виправдань та ще більше задурити йому голову. Однак, тут варто було вчинити хитріше за неї, якщо вона дійсно причетна до перетворення Андрія на упиря, хоча… які ще докази для цього потрібні? Марія з легкістю могла сховатися, втекти, замести свої сліди, застосувати магію врешті-решт, тому поспішати не можна було, зваживши кожний крок, щоб точно спіймати її. 

Іван спочатку думав, аби викликати Лада й вже разом з ним щось вигадати, проте Лад не бачив на власні очі те, що бачив у світі спогадів та ілюзій Іван, тож міг не повірити йому.

– Радше за все й не повірить, бо знає Марію набагато довше за мене, а вона цим і критиме… – Іван напружено видихнув. Кликати Лада – явно не варіант. Аріадна стовідсотково ще гнівається на нього після їхньої емоційної розмови, він це навіть відчував завдяки їхньому зв'язку. Тож залишався тільки один-єдиний вихід – порадитись з «Колом долі».

Вартовий помітно нервував, коли підійшов до нього. Воно переливалося світло-блакитними відтінками, гіпнотизуючи зір, проте чомусь мовчало.

Іван вклонився, тихо вітаючись, і традиційно опустився на коліна, очікуючи, що Коло, як завжди, скаже підвестися, однак воно продовжувало вперто мовчати.

Він нахилив голову й знову звернувся до нього, швидко розмірковуючи, що робить не так, але не почув жодної відповіді.

Іван почав ще дужче нервувати. Він зовсім не розумів, чому «Коло долі» нічого не промовляло до нього, ніби не чуло?

– Я благаю тебе, допоможи. Мені дійсно потрібна твоя порада, бо я геть заплутався. Не знаю… Я не знаю, що мені далі робити?

– Дивно, – пролунав довгоочікуваний оксамитовий голос, – коли ти на власний страх і ризик вирушав до ілюзорного світу, ні в кого порад не питав.

Іван спантеличено підвів погляд до Кола, його зауваження аж застрягло всередині вартового. Він явно не був готовий почути такі слова.

– Я хотів у Ігоря виманити потрібну нам інформацію про тумани, думав, що вивідаю про те, як він перетворив Андрія на упиря. Та натомість… – Іван запнувся, починаючи не на жарт губитися.

– А натомість?

– Привид мого брата показав мені… всю правду про Марію, про те, що саме вона ховала весь цей час опис ритуалу. Схоже, перетворення Андрія – це її рук справа.

Коло знову мовчало, ніби навмисно змушуючи Івана дужче нервувати.

– І ти так легко повірив у те, що тобі показали?

– А хіба є підстави не довіряти моєму рідному брату?

– Звісно, нема. Тільки, якщо ти точно впевнений, що це дійсно твій рідний брат.

Іван примружився, роздивляючись хвилі зі світла, які перетікали вздовж всього Кола.

– Ти щось знаєш? Він мені збрехав?

«Коло долі» нагородило його черговою порцією тиші й тільки, коли Іван вже почав мимовільно втискати пальці у свої долоні, відповіло:

– Я бачу все твоїми очима, Іване. Тож це ти мені маєш відповісти: впевнений, що перед тобою був саме твій брат?

Вартовий зовсім заплутався, він пригадав Ігоря, намагаючись знайти в його зовнішності щось, що не відповідало б…?

– …чому? Дійсності? – Коло несподівано вголос закінчило за нього речення. – А яка твоя дійсність, Іване?

Він уривисто зітхнув, усвідомлюючи, що спотикається дедалі більше:

– Та я розумію, що за цього життя ми не зустрічалися з ним, що я жодного разу не бачив його людиною, проте він показав уривок з мого минулого. Я відчув тепло, коли побачив той парк і ту лавку… навіть смак бананового морозива відчув. Це не могло виявитися вигадкою. Не могло…

– Тобто твоя дійсність – це спогади з іншого життя, зовсім іншої людини, які тобі показав привид твого брата у своїй реальності? То ти тепер цим спогадам належиш?

Іван помотав головою:

– Та ні, я – твій вартовий, якщо ти це маєш на увазі, говорячи про мою дійсність.