Глава 35. Іван Степовий.

Іван просто не тямив себе від гніву на Аріадну та міряв свою кімнату швидкими кроками.

– Як вона сміє взагалі? Так нахабно наказувати! Ще й тоном яким! Теж мені! Велика наставниця знайшлася! З собою б ліпше розібралася, ніж іншим вказувати, що й коли робити! – чоловік ніяк не міг вгамуватись через нещодавню розмову з Аріадною. Він вказівки та накази й близько не сприймав, якщо відверто. Намагався слухатись, бо так заведено, але насправді, ой як складно йому те давалося.

Одна справа, коли наказувало «Коло долі», і то, це навіть наказами не назвеш, воно, мов радило, спрямовувало, однак Аріадна взяла й перейшла межу.

– Цікаво, це Олекса їй в голову насунув, що можна так зухвало поводитись? Не здивуюся, що то його вплив, – Іван продовжував кружляти своєю кімнатою, розмірковуючи, як зрештою йому вчинити. Ідей приходило багато, проте всі вони впиралися в те, що він має поговорити з Каєю наодинці. Проблема полягала в тому, що коло неї постійно знаходився Іриней, а той стовідсотково не дасть погомоніти вдвох. А чи погодиться вже чоловік на задум Івана, залишалось тільки здогадуватися.

Річ у тім, що вартовий хотів попросити Каю дізнатися все про його рідного брата, а тоді заснути й нарешті як слід поговорити з тим негідником, що спочатку йому в шию ніж тицяв, а потім за допомогою нього ще й ні в чому не винну людину майже на упиря перетворив. З інформацією в Івана буде, чим торгуватися.

Проте стан Каї зараз бажав кращого, навряд вона зможе чимось допомогти, а якщо й зможе, Іриней того не дозволить, надто вже він печеться за неї. Схоже, вона дійсно йому небайдужа.

Так, допомогти Івану з інформацією про брата вже погодилась Марія, однак їй чоловік не зовсім і довіряв, провідниця може приховати щось важливе та й часу обмаль. Тож імпровізація здавалася йому кращим варіантом. 

– Ігор не знає всієї правди про себе, інакше б тоді не вимагав її. Тож, чому я не можу просто розповісти йому свою вигадану правду? Як він це перевірить? – вартовий нарешті зупинився і перевів подих. Для того, щоб понавигадувати чого завгодно, йому ніхто не потрібен був. А якщо і схибить десь, завжди можна послатися на брехливі джерела. На тому і поставив крапку.

Він хутко влігся на своє ліжко та заплющив очі, подумки просячи, щоб Аріадна затрималась у «Кола долі» й не завадила його «теревеням» з примарним братиком. Іван гадав, що засне швидко, бо скільки не фізично, стільки морально добряче втомився, проте сон все ж не хотів його відвідувати.

Вартовий вертівся в різні боки, намагаючись знайти зручніше положення, глибоко зітхав, концентрувався, рахував овець, але зрештою знову і знову розплющував очі. Емоції від сварки з Аріадною ніяк не вщухали, не дозволяючи розслабитись.

Після всіх невдалих спроб заснути він підвівся, нервуючи дедалі більше, бо Аріадна могла повернутися будь-якої миті й завадити його задуму. Але нова ідея теж не забарилася. Іван, довго не розмірковуючи, перемістився до будинку Іринея та, переконавшись, що надворі нікого нема, попрямував тишком-нишком до зелених кущів. Подумки він дякував тому, що Іриней мав звичку нічого не зачиняти.

Однак те, що Іван хотів знайти, ніяк не знаходилось. Чого тільки не росло в городі Іринея, хоча звичайним городом це точно не назвеш, бо тут була насіяна різноманітна рослинність, що володіла магічними властивостями. Іван в тому не дуже тямив, впізнавав тільки те, що йому під час навчання показували, проте сонливу м’яту він добре запам’ятав, пригадуючи, з якою легкістю заснула в лісі Кая.

Мимовільно Іван відзначив, що навіть в «магічному» городі Іринея панували порядок та охайність. Взагалі Іриней здавався йому нормальним хлопцем, тільки з особливою половиною тіла й своєрідною магією відповідно. Принаймні той не пхав носа, куди не треба, і не ліз наввипередки зі своїми повчаннями, як це часто полюбляв робити один перевертень.

– Та де ж ти є? – Іван з обережністю порпався в невеличких кущах, розмірковуючи, що може він ту сонливу м’яту просто не впізнає?

– Ти не це шукаєш?

Вартовий аж підскочив, серце вистрибнуло з грудей і побігло навтьоки. В нього спочатку промайнула думка тікати, якомога швидше перемістившись назад до своєї кімнати, проте це виглядало б геть безглуздо, адже його вже спіймали на гарячому.

Марія стояла майже поруч, коло рядочка рясних зелених кущиків, тримаючи в руці декілька листочків тієї самої, такої потрібної Івану, сонливої м’яти.

Він повільно видихнув, подумки картаючи себе, що не побачив необхідну йому рослину. Марія ж дивилася на нього так пронизливо, як ніколи раніше, але Іван зрозумів, що після суперечки з Аріадною, обурення на слова провідниці давно минуло.

– Хтось ще знає, що я тут?

Дівчина покрутила головою:

– Ні. Поки лише я.

– І як ти мене зловила? Як я був помічений? – Іван думав, зараз вона скаже, що провідники мають свої таємниці й таке інше…

– Ні, Іване, я всього лише вийшла на вулицю, аби подихати свіжим повітрям, і побачила тебе.

Вартовому кортіло вилаятися, бо він забув, що Марія іноді може читати думки, а контролювати ще й це, йому бракувало терпіння.

– То навіщо тобі сонлива м’ята? Кого ти хочеш приспати? Чи, можливо, для себе вирішив зірвати?

Іван пирхнув: