Глава 27. Іван Степовий.

Іван добре бачив, як збільшились виразні очі Аріадни, зараз вони були такими темними, наче він пірнув на саму глибину. Вартова лише на мить поглянула туди, куди пішли перевертень разом з незнайомою дівчиною в каптурі, хоч Іванові й здавалося, що її усмішку він вже десь бачив.

Аріадна хотіла вихопити другий кинджал, проте хитрий голос над Іваном сильніше потягнув його за волосся, застережливо цокаючи язиком:

– Навіть не сподівайся! Вгороджу твоєму побратимові ніж в горлянку й пискнути не встигне. А лезо в мого ножа, до речі, перероблене з кинджала вартових, тож не раджу зайвий раз сіпатися, люба.

Аріадна сердито зиркнула на Івана:

– Серйозно? Ти з однією людиною впоратися не міг? З однією, Іване! Ти ж нещодавно збіговисько чорнокнижників здолав, а тут одного довбня не подужав?!

– Аріадно, це, власне, мій покійний брат, той самий, про якого я розповідав, – насправді чоловік гриз сам себе не менше, бо коли він помітив, що позаду хтось крокує та обернувся, його брат-привид жестом вказав мовчати. Хоч зараз він явно не нагадував привида, особливо, коли тягнув за волосся. Іван спочатку не надав його появі великого значення, бо в першу чергу хотів наздогнати Аріадну та вже було кинувся за нею, але одразу ж відчув на шкірі холодне гостре лезо.

– В сенсі… Як… – вона перетравлювала новину, ковзаючи поглядом по незнайомцю. Потім придивлялася до свого побратима, відшукуючи між ними спільні риси обличчя.

– Так, шановна, годі витріщатися. Кинджали поклади коло каменя, а сама стань трохи далі під світло місяця, щоб я тебе добре бачив.

– Ігорю, облиш її, що ти взагалі робиш? Для чого ці витівки?

– Мовчи! – чоловік знову смикнув Івана, ще дуже притискаючи лезо до шиї, шкірою вартового миттю побігла тоненька цівка крові.

– Щоб тебе хрущі з’їли! Кладу вже я, кладу, вгамуйся тільки! – Аріадна дістала і другий свій кинджал, а тоді відійшла та поклала зброю коло великого каменя неподалік, як той паскудник і наказав.

– Гарний же в тебе брат, Іване, нічого не скажеш. Він і за часів життя був таким навіженим?

Ігор зловісно усміхнувся та позабирав кинджали в Івана.

– Підіймайся, брате, але без витребеньок, бо залишишся в моєму світі назавжди.

– Не називай мене братом, хіба рідний брат погрожував би забрати на той світ? – Іван повільно підвівся, його злість самого на себе лише зростала. Як він міг послухати цю примару? Чому дозволив собі повернутися до нього спиною?

– О, брате, ти помиляєшся. Це – не той світ.

Аріадна зверхньо пирхнула:

– Звісно, це не той світ, ми знаємо, що туман переніс нас до мого минулого, а от, що ти тут забув, досить цікаво. Тебе не було там, не було в моєму минулому, я б такого підлотного запам’ятала. Тож як ти сюди потрапив, розповідай? Я тебе точно не кликала. Туман переніс? І нащо тобі здався Іван? Чого ти хочеш від нього?

Вартовий не бачив, але відчув, що вуста Ігоря вкотре розійшлися в задоволеній усмішці. Та він просто нахабно глузував зі слів Аріадни, ніби розважаючись, ніби для нього це все – весела гра.

Шия Івана поступово вкривалася кров’яними доріжками, бо натиск ножа «милий» братик не послаблював. Чоловік вперто намагався намацати в собі хоч якісь почуття до нібито близької йому людини, нехай і наразі не надто знайомої, але всередині все мовчало, там лише кипуча лава гніву підіймалася, більше анічогісінько.

Натомість зовсім неочікувано Іван почув, як дихання Ігоря змінилося, в ньому прорізались хрипкі та низькі звуки, воно стало більш зосередженим, той негідник навіть припинив так за волосся тягнути. Не подобалися Івану ці відчуття, геть не подобалися. Ігор і головою не рухав, здавалося, що він просто дивився в одну точку. Схоже, тією «точкою» була саме вартова.

– Скільки запитань… Гострослова, норовлива, запальна та незалежна Аріадна… – він смакував, а не промовляв ці слова, в нього хіба слина додолу не покотилася. – Умм… Я розумію, чому Рудий обрав тебе, справді розумію. А от, чого ти його обрала, цього вже ніяк не збагну. Загадка. Він же ­– ніякий! Ну, дійсно, що таку сильну й палку жінку, як ти, могло зацікавити в тому примітивному Олексі?

– Стули писок! Звідки ти взагалі про нього знаєш?

Чоловік у відповідь знову зареготав:

– Твої спогади, Аріадно. Твої спогади. Вони – яскравіші за світло зірок навкруги.

– Чого ти від нас хочеш, Ігорю?! – Івану набридло слухати, як той нахабно підбиває клинці до спантеличеної Аріадни.

Ігор трохи нахилився до нього, продовжуючи поступово встромляти вістря ножа в шкіру:

– Особисто від тебе мені потрібно, щоб ти якомога швидше мене згадав. Бачу прогрес, принаймні моє ім'я ти вже пам’ятаєш, але цього замало. Треба більше. Значно більше. Ти маєш пригадати моє життя, Іване, і мою смерть. Лише коли ти все про мене згадаєш, лише тоді я дам тобі спокій.

– Я знаю, як ти помер. Тебе вбили, до того ж вбив той самий чоловік, що й мене. Чи тобі потрібно, аби я змалював кожний твій подих?

Нахабна усмішка хутко пішла з його обличчя, Іван це добре відчув, але разом з тим натиск ножа значно посилився. Вартовому було боляче, однак він мужньо терпів, аби не хвилювати Аріадну.