Глава 26. Аріадна.

Аріадна не роздумувала ані хвилини й також кинулася в туман. Вона відчула, як її за руку хтось схопив, хотіла кинджалом замахнутись, але розвернулася і зрозуміла, що це був Іван.

– Навіщо ти за мною пішов? А як допомога комусь знадобиться?

Він різко відпустив її зап'ясток:

– Ага, наприклад, тобі.

Вартова притулила руку до себе, наче Іван знову збирався її схопити. Через той паскудний зв'язок тепер і всі дотики відчувалися інакше.

Вони обидва роззирнулись, Аріадна та Іван стояли серед туманного туману, інакше не скажеш. Нічого, крім графітових димних стін, що неспішно клубочилися, видно не було. Зате десь зовсім поряд чулися м’які кроки, ніби хтось по траві ступав.

– Іринею, це ти? – Аріадна погукала не надто голосно, бо від її слів і так розліталося відлуння, наче вони знаходились в довгому тунелі. Проте жодної відповіді не пролунало, просто хтось мовчки продовжував іти неподалік. – Як гадаєш, хто там? Ті двоє вбивць?

– Зважаючи, що кроки чутно від двох людей… осіб чи примар, не знаю навіть, як їх правильно назвати, але, мабуть, то вони і є.

– Чому ж ми їх не бачимо? А де Іриней тоді?

– Ці тумани – геть непередбачувані, тож не здивуюся, коли звідкись до нас вийде привид мого покійного брата, а не ті, на кого ми думаємо.

– В такому разі намагатимемось не відставати від них. Знати б ще напевно, хто там топчиться.

Іван схвально кивнув, міцніше стиснувши рукою кинджал. Він хотів піти першим, однак Аріадна так зиркнула на нього, що вартовий просто став поряд, хоча за виразом обличчя напарниці, схоже, це їй також не сподобалось.

Аріадна зі всією уважністю прислухалася, намагаючись не відволікатися на своє збентеження від того, що поряд знаходився Іван. Зв'язок геть усе їй сплутав, тепер вартовій навмисно хотілось віддалити чоловіка, повсякчас уявляючи реакцію Олекси. Якась суцільна маячня відбувалася, Аріадна – невідомо де з Іваном, а Олекса якраз відомо де, однак від того не легше, бо з ним там лишилася мила дівчинка Оксанка, яка ладна в штани до нього залізти. Вартова й скривилися одразу, коли про ту невігласку згадала.

Неочікувано долоня Івана торкнулася пальців Аріадни, бо кинджали вони тримали в різних руках.

– Ти що це робиш? – вона хіба не відскочила від чоловіка, простором від її слів миттєво розійшлося відлуння, але на загадкові кроки, на щастя, вони не вплинули.

– Та нічого не роблю, ненавмисно вийшло. Чого ти взагалі репетуєш? Мені не можна тебе навіть торкатися? Чи твій перевертень – аж настільки ревнивий?

Аріадна зрозуміла, що трохи переборщила, в ній боролися різні відчуття і ця боротьба збивала її з пантелику. З одного боку, разом з Іваном вона почувалася своєю, його присутність буквально заспокоювала її нерви, але з іншого боку – страх, що зв'язок вартових зблизить їх і вона через це втратить Олексу, просто вибивав тверду поверхню з-під ніг.

– Відчепися від нього! Я ще, до речі, не влаштувала вам за минулу сварку, через яку вас тоді туман наздогнав. Нащо ти лізеш до Олекси, я не збагну? Що й кому ти намагаєшся довести?

– Я нічого не намагаюся довести, Аріадно, проте мені не подобається, як він ставиться до тебе. Таке враження, що Олекса пальцем поманить, а ти одразу й біжиш до нього. Дивиться на тебе так, наче з’їсти хоче. А ця Оксана? Між ними точно існує якийсь зв'язок і не такий, як у нас. Може через відсутність магії ти його й не відчуваєш, однак я добре це бачу.

– Мені відомо про їхній зв'язок, це – кровна клятва, Олекса допомагає Оксані опанувати свої можливості й не більше.

Іван розвів руками:

– Тоді це ще дивніше, бо виглядає все зовсім не так. А ти не замислювалася, що вони обоє можуть дурити тебе?

Аріадна не витримала й різко зупинилась:

– А тобі, що з того? Як тебе воно стосується?

– Ну, а хіба ми тепер не пов’язані? Ти вже ледь не думки мої читаєш, я не хочу потім здоровий глузд втратити через те, що тобі кепсько буде.

– Та з чого ти вирішив, що мені буде… – проте договорити Аріадні не вдалося, туман геть неочікувано розсіявся і вартові побачили прямо перед собою хлопців, за якими в памороку кинувся Іриней. Вони стояли майже нерухомо і з геть беземоційними обличчями мовчки дивилися на Івана та Аріадну.

– Вони бачать нас чи ні, не збагну?

– Не знаю, Аріадно. Мені здається, з ними щось не так.

Вартова похапцем вдихнула, з ними дійсно було щось не так, тепер хлопці й справді виглядали, мов примари, та з кожною наступною хвилиною ставали дедалі прозорішими.

– Вони що, зникають?

– Схоже на те, – Іван попрямував до них попри обурення напарниці. І як тільки він наблизився, ті просто розчинились у повітрі, наче їх ніколи там і не було.

– Що відбувається? – Аріадна роззирнулась, усвідомлюючи, що туман їх знову переніс до лісу, однак не до того, звідки вони прибули. – Де ми взагалі є? Тут глибока ніч…?

– Я ж кажу, ці тумани – геть непередбачувані, може ми й самі в часі повернулися чи навпаки в майбутнє потрапили.