Глава 21. Іриней.

Він бачив усі її сумніви. Геть усі. Звісно, що після пережитого дівчині складно було дати свою відповідь, вона виглядала такою втомленою, а часом навіть відстороненою, що в Іринея неприємно стискалося серце. Але, щоб їй допомогти, треба було показати й світлий бік магії, аби Кая не боялася, аби не бачила у кожній істоті загрозу. Вона мала навчитися ставитись до магічного світу простіше.

Її дихання глибшало, в блакитних очах панувала розгубленість. Щоки почали хутко червонішати, а погляд раз за разом опускався на його долоні. Він стримав усмішку, бо збагнув, що Кая бентежиться вже зовсім не від його пропозиції. В Іринея зародився пустотливий вогник, який підбурював торкнутись не лише її руки. Взагалі він і сам не розумів, чому поряд з Каєю в ньому прокидався дивний мисливець, якому подобалося її дівоче зніяковіння. Кортіло підійти ще ближче та обійняти Каю, побачити, як її вії знову швидко кліпають, як вона губиться, коли Іриней зовсім поряд.

Несподівано Кая вдихнула на повні легені, затримала повітря, а тоді видихнула й висмикнула руку, намагаючись підібрати правильні слова. Проте Іриней її випередив:

– В моїх думках не вкладається, – він трохи нахилив свою голову, не виринаючи з блакиті дівочих очей. – Ти без особливих роздумів кинулася вбивати небезпечного й підступного упиря, а коли пропонують супроводжувати тебе до світу магії, безперестанно захищаючи, не наважуєшся зробити крок назустріч.

Кая опустила погляд, її обличчя стало надто серйозним:

– Іринею, ти вбивав людей?

Він ледь не закашлявся, й близько не очікуючи подібного запитання.

– Вибач, що?

Слідча досить впевнено поглянула на нього:

– Ти вбивав людей? Скажи мені правду, будь ласка.

Всі вогники та бажання, що до цього з’явилися всередині чоловіка, миттєво згасли. Він знав, що відповідь на це питання зовсім не сподобається Каї. Почали одна поперед одної миготіти підбурливі думки про те, щоб збрехати, тут же не примарне місто, що йому заважає це зробити? Так, Іриней і сам терпіти не міг брехню, але якщо вона лише заради спокою слідчої? Звабливе припущення. Надто звабливе.

Однак вона попросила сказати правду. Коли його Тіна попросила сказати правду, чи кохає він мавку, Іриней відповів, як є, що ніколи ще не закохувався. Та якщо відверто, не надто він і гнався за цим почуттям. Йому і без кохання було добре. Зрештою Іриней чесно сказав, що не проти покохати берегиню лісової краси, але серце все вирішує на власний розсуд і поки в ньому Тіни нема.

Кая стовідсотково заслуговувала на правду, тим паче Іриней зовсім не відчував сорому за свою відповідь, якби він повернувся у часі, вчинив би так само.

– Вбивав, Каю. Так, я вбивав людей. Але вони зазіхали на мою землю та на моє місто. Вони приходили, як загарбники, адже там, де я провів останні… багацько років, є купа таємних можливостей. І ті люди нахабно прагнули ними скористатися. Тож ми об’єднувались і нищили наших ворогів. Ніхто не має права пхати свого носа до того, що йому не належить. Ніхто! Тож я стояв на захисті своєї домівки. Я завжди захищатиму своє.

Кая глитнула і повільно видихнула. Іриней думав, що вона зараз назве його магічним вбивцею та піде геть, проте дівчина стояла на місці й просто дивилася на нього.

–  Люди хотіли потрапити до твоєї реальності? Але хіба так можна?

– Потрапити можна будь-де, якщо цього сильно захотіти.

– А ти… можеш бути небезпечним?

Такого запитання Іриней не хотів ще дужче, ніж попереднього. Та вже як вирішив казати правду…

– Так, можу.

– І що треба робити, аби цього не сталося?

Куточки його вуст смикнулись, він хотів би пожартувати, що доводити його не варто, та якби ж річ була тільки у цьому. Коли частина Іринея перетворювалася на певну істоту, не лише її силами він володів, іноді чужі бажання теж заполоняли його. А якщо Іриней ще й перебував під впливом власних потужних емоцій, то міг втрати контроль. Кілька разів таке траплялося в примарному місті, про що згадувати чоловік не полюбляв.

– Як мінімум, довіряти мені.

Кая знизала бровами, помітно було, що допит тільки розпочинався.

– Ти ж не… не питимеш мою кров?

Іриней гучно пирхнув:

– Ти що, мене вампіром вважаєш? Хіба я схожий на нього? Ти он краще поглянь на Ігоря Антоновича: блідий, з колами під очима, хоч роки життя серед людей трохи й змінили його, але ж вітаю, твій начальник – вампір, Каю.

Вона здригнулася, проте поквапилась приборкати своє хвилювання:

– Ігор Антонович – вампір. Здуріти можна. Та коли він вкусив, я про це здогадалась. Виходить, бос хотів моєї крові напитися? Щоправда, Ігор Антонович і до цього її пив, тільки більш витонченим способом.

Іриней усміхнувся, якщо Кая здатна так легко жартувати, то це вже добрий знак. Аж подих перевів.

– Тоді в лісі, коли ми вперше зустрілися, ти ж якимсь магічним способом відніс мене якомога далі від стежки?

– Так.

– І до відділу ти потрапив не як звичайна людина?

– Так.