Глава 16. Кая.

Звісно, Кая не зволікала й вихопила свою зброю:

– Ані руш! – вона навела пістолет на дивну дівчину, яка наче з вечірки, присвяченої святу Івана Купала, прийшла: на ній майоріла напівпрозора сукня, схожа більше на нічну сорочку, тільки підперезана довгою зеленою рослиною, ніби поясом; така ж сама зелена рослина з домішками трави й квітів була вплетена в темне волосся, що діставало аж до литок; її зіниці мали значно більший розмір, ніж зазвичай у людей, а до того всього вони ще й мерехтіли зеленим, навіть малахітовим кольором. На тілі дівчини були помітні загадкові символи, немов татуювання, декілька з яких простягалися до самісіньких босих п’ят.

Що сказати, у Каї просто перехопило подих, тому зброї вона так і не опустила, адже бозна-що в цієї дивної незнайомки було в голові.

– Тіно, зупинись! – Іриней став попереду Каї, затуливши її собою. – Не зараз, добре?

– Що? То ти її знаєш? – Кая обійшла його, направивши дуло пістолета вниз. – Хто вона, трясця, така?!

Незнайомка послухалась Іринея та зупинилася, однак після запитання Каї в неї з такою силою спалахнули малахітовим очі, що слідча знову наставила на дивачку зброю.

– Здається, тепер я здогадуюсь, хто ти. Чи що ти.

– Як ти смієш?! Стули пельку, людино! Май повагу, ти говориш з самою прадавньою…

– Тіно! – Іриней неочікувано крикнув, перебивши її. І на незнайомку це, на диво, подіяло, навіть малахітовий вогонь трохи вгамувався.

Та не вгамувалось хиже моторошне гарчання, що вкотре повторилося. Воно пролунало значно ближче, ніж минулого разу. У Каї шкірою блукав колючий мороз, їй вже здавалося, що незабаром вона інеєм вкриватись почне.

– Не час з’ясовувати стосунки. Тіно, іди звідси. Тікай! Негайно!

– Втечу. Але разом з тобою.

– Тіно, прошу! – Іриней переймався за неї, це було помітно.

Кая розвернулася, бо гарчання наближалось просто з шаленою швидкістю, густий туман геть вкрив їхні ноги, що внизу вже було не розгледіти. Слідча цілилася в повітря, уважно вдивляючись в чорну памороку, проте лише чула ті лячні звуки, але бачити, кому вони належать, не бачила.

– Каю, назад… – Іриней дивився на щось у тумані, хапаючи рукою її за стан, але слідча не рушила з місця, як і він сам. Його погляд зупинився чітко на одній точці, Кая простежила за ним і декілька раз вистрелила туди, куди Іриней так напружено вдивлявсь. Цієї ж миті пролунало настільки потужне гарчання, що дівчині довелося затулити вуха, Іриней і та зухвала незнайомка зробили так само. Каю обдало прохолодою, неначе її огорнула справжня крига. Гарчання припинилося, але щось незбагненне почало відбуватись з самим туманом, він, мов застиг. Взагалі, попереду них, ніби зупинився час.

– Ви ж всі це бачите, так? – слідча тремтіла, їй було невимовно холодно, наче вона з тієї криги тільки-но й вибралася, з рота виходила пара.

– Краще б ти цього не робила, – Іриней поглянув на її руку з пістолетом. – Я не знаю, чого тепер чекати. Спробуємо помаленьку крокувати назад.

– Що? Ні! Ми повинні зупинити те, що ховається в тому тумані! Доки це триватиме?

– В тебе є ідеї, як їх зупинити?

– Їх? – Кая бачила, Іриней щось попереду роздивляється, але вона нічого, крім туману, не розрізняла. Слідча поглянула на дивачку в рослинах і зрозуміла, що дівчина теж щось там бачила. Отже, лише від очей Каї було приховано те, що зовсім не ховалося від Іринея і його загадкової знайомої.

– Хто там? Скажіть мені негайно, кого ви бачите?

– Там…

– Тіно! Не треба, я сам.

– Тіно, треба! Мерщій говори, – Кая зиркала в бік незнайомки, усвідомлюючи, що поряд з нею – точно не людина. А раз вони обоє з Іринеєм бачили щось у тумані, підозри Каї – таки не безпідставні, її консультант або не належить до людей, лише видаючи себе за звичайного чоловіка, або ж має якісь надприродні здібності. Загалом жоден з варіантів слідчу не тішив.

Звісно, слова Каї не мали геть ніякого значення для Тіни, бо та знову послухалась Іринея і нічого не відповіла.

Та зовсім неочікувано туман став рухатися, спочатку поволі, потім поступово набирав швидкості. Іриней схопив обох дівчат за руки, не відриваючи свого погляду від темної димної стіни попереду. Дихання чоловіка поглиблювалось, проте бігти він більше не пропонував, мов готуючись до чогось іншого.

І недарма готувався, бо туман посилився, а тоді миттєво, за крихту секунди кинувся до непроханих гостей та цілком вкрив їх собою.

Каю одразу ж огорнули незвичні відчуття, вона якийсь час, наче левітувала в повітрі, мов птаха, тільки не бачила зовсім нічого. А тоді несподіване яскраве світло – й дівчина раптом відчула під своїми долонями тверду землю. Вона розплющила очі й роззирнулась, її дійсно жбурнуло на мерзлу землю, бо на вулиці був мороз, а з неба неспішно падали снігові пір’їни. Щоправда, якось надто повільно вони падали, тож Кая поквапилась підвестися. І тут її дихання миттю вибило з легень, бо слідча побачила, що стоїть посеред кладовища…

Тілом покотилися мурахи, Кая геть не розуміла, яким чином опинилась тут, адже і лісу поблизу не було, і сніг у них точно не йшов.

– Іринею! – дівчина погукала не надто гучно, бо серед припорошених білими сніжинками могил, кричати якось не сильно хотілося. Та у відповідь вона почула тільки власне відлуння. – Що відбувається взагалі? – Каї вже починало здаватися, ніби вона поступово втрачає здоровий глузд, – Тіно? – нащо ту дивачку покликала і сама второпати не могла, однак від мовчання ставало тільки моторошніше.