Глава 16. Кая.

Звісно, Кая не зволікала й вихопила свою зброю:

- Ані руш! – вона навела пістолет на дивну дівчину, яка, наче з вечірки, присвяченої святу Івана Купала, прийшла: на ній майоріла напівпрозора сукня, схожа більше на нічну сорочку, тільки підперезана довгою зеленою рослиною, ніби поясом, хоча надворі вже зовсім не спекотно; така ж сама зелена рослина з домішками трави й квітів була вплетена у довге темне волосся, що діставало аж до литок; її зіниці мали значно більший розмір, ніж зазвичай у людей, а до того всього вони ще й мерехтіли зеленим, навіть малахітовим кольором; на тілі дівчини були помітні загадкові символи, немов татуювання, декілька з яких простягалися до самісіньких босих п’ят.

Що сказати, у Каї просто перехопило подих, тому зброї вона так і не опустила, адже бозна-що в цієї дивної незнайомки в голові.

- Тіно, зупинись! – Іриней став попереду Каї, затуливши її собою, – не зараз, добре?

- Що? То ти її знаєш? – Кая обійшла його, направивши дуло пістолета вниз, – хто вона, трясця, така?!

Дівчина послухалась Іринея та зупинилася, однак після запитання Каї в неї з такою силою спалахнули малахітовим очі, що слідча знову наставила на дивачку зброю.

- Здається, тепер я здогадуюсь, хто ти. Чи що ти.

- Як ти смієш?! Стули пельку, людино! Май повагу, ти говориш з самою прадавньою…

- Тіно! – Іриней неочікувано крикнув. І на незнайомку це, на диво, подіяло, навіть малахітовий вогонь трохи вгамувався.

Та не вгамувалося хиже моторошне гарчання, що вкотре повторилось. Воно пролунало вже значно ближче, ніж минулого разу, це зрозуміли цілком всі. У Каї шкірою блукав шалений мороз, від якого було схоже, що вона інеєм вкриватися почне.

- Не час з’ясовувати стосунки. Тіно, іди звідси. Тікай! Негайно!

- Втечу. Але разом з тобою.

- Тіно, прошу!

Кая розвернулася, бо гарчання наближалось просто з шаленою швидкістю, темний туман вже геть вкрив їхні ноги, внизу нічого не розгледіти. Слідча цілилася в повітря, уважно вдивляючись в чорну памороку, проте лише чула ті лячні звуки, але бачити – нічого не бачила.

- Каю, назад…, – Іриней дивився на щось у тумані, хапаючи рукою її за стан, але слідча не рушила з місця, як і сам чоловік. А потім його погляд зупинився чітко на одній точці, Кая простежила за ним і декілька раз вистрелила туди, куди він так напружено вдивлявсь. Цієї ж миті пролунало настільки потужне гарчання, що дівчині довелося затулити вуха. Іриней і та зухвала незнайомка зробили так само. Каю обдало прохолодою, неначе її огорнула крига, гарчання припинилося, але щось незбагненне почало відбуватись з самим туманом, він, ніби застиг. Взагалі, попереду них, немов час зупинився.

- Ви ж всі це бачите, так? – слідча тремтіла, їй було невимовно холодно, ніби вона опустилася під крижану воду, з рота виходила пара.

- Краще б ти цього не робила. – Іриней поглянув на її руку з пістолетом. – Я не знаю, чого тепер чекати. Спробуємо помаленьку крокувати назад.

- Що? Ні! Ми повинні зупинити тих, що ховаються в тому тумані! Доки це триватиме?

- В тебе є ідеї, як їх зупинити?

Кая бачила, Іриней щось попереду роздивляється, але її очі зовсім нічого, крім туману, не розрізняли. Вона поглянула на дивачку в рослинах і зрозуміла, що дівчина теж щось бачить. Отже, лише від очей Каї було приховано те, що зовсім не ховалося від Іринея і його загадкової знайомої.

- Хто там? Скажіть мені негайно, кого ви бачите?

- Там…

- Тіно! Не треба, я сам.

- Тіно, треба! Мерщій говори. – Кая зиркала в бік дівчини, усвідомлюючи, що поряд з нею – не людина. А раз Іриней бачить те, що й вона, підозри Каї таки не безпідставні, її консультант – або теж не людина, або ж має якісь здібності, що загалом також слідчу не тішило.

Однак слова Каї не мали геть ніякого значення для Тіни, бо та знову послухалась Іринея і нічого не відповіла.

Неочікувано туман став рухатися, спочатку поволі, потім поступово набирав швидкості. Іриней схопив обох дівчат за руки, не відриваючи свого погляду від темної димної стіни попереду. Дихання чоловіка поглиблювалось, проте бігти він більше чомусь не пропонував, мов готуючись до чогось іншого.

І недарма готувався, бо туман збільшився, а тоді миттєво, за крихту секунди кинувся до непроханих гостей та цілком вкрив їх собою.

Каю одразу ж огорнули незвичні відчуття, вона якийсь час, наче левітувала в повітрі, мов птаха, тільки не бачила зовсім нічого. А тоді несподіване яскраве світло – й дівчина відчула під своїми долонями тверду землю. Вона розплющила очі й озирнулась, її дійсно жбурнуло на мерзлу землю, бо на вулиці був мороз, а з неба неспішно падали снігові пір’їни. Щоправда, якось надто повільно вони падали, тож Кая поквапилась підвестися й дихання її миттю вибило з легень, бо слідча побачила, що стоїть посеред кладовища…

Тілом покотилися мурахи, Кая геть не розуміла, яким чином опинилась тут, адже лісу поблизу не було та і сніг у них не йшов.

- Іринею! – дівчина погукала не надто гучно, бо серед припорошених білими сніжинками могил, кричати якось не сильно хотілося. Та у відповідь вона почула тільки власне відлуння. – Що відбувається взагалі? – Кая сама собі ставила питання, адже відчувала, наче поступово втрачає здоровий глузд. – Тіно? – нащо ту дивачку покликала вона й сама второпати не могла, однак від мовчання ставало тільки моторошніше.