Глава 11. Іван Степовий.

Він хотів почути правду і знав, що з вуст Марії точно її почує. Добре, що земні провідники не могли брехати, у цьому світі не так багато тих, хто говорить щиро.

Дівчина помітно знітилася, певно, як завжди, подумки добираючи слова. Іван уважно спостерігав за нею, за тим, як щільно стулялися її вуста, як потім робились ще червонішими, ніж були.

Зрештою, провідниця глибоко зітхнула і випросталась:

– Зцілюєшся. Просто повільніше.

– Ще у когось так було?

– Було.

Він продрав хрипке горло:

– Це ж не дуже добре, правда?

– Іване, це – нормально. Я вже казала, ти проходиш трансформацію, тож все, що з тобою відбувається, припустимо.

– А що стається з тими, хто не пройшов трансформацію?

У Марії в погляді спалахнув страх, вона миттю підхопилася:

– Навіть не думай про таке! З тобою все буде гаразд. Іншого – навіть чути не хочу.

Іван також підвівся, рани відчутно саднило, але чоловік намагався не виказувати, що йому боляче.

Провідниця миттю схаменулась, підійшла і присіла коло нього:

– Не вставай, тобі треба берегти сили.

– Розкажи мені. Прошу, Маріє, розкажи, що стається з тими, хто не проходить трансформацію? Я мушу це знати.

– Гаразд, але ляж назад, ще не вистачало, аби рани знову кровоточити почали.

Іван послухався і повернувсь до горизонтального положення, Марія допомогла йому вмоститися зручніше. А коли схилилась над ним, щоб поправити подушку, вартовий забув і про свій біль, адже парфуми, що нагадували теплий осінній вечір, миттєво заволоділи ним, огорнули, наче м’яка ковдра. Іван затамував подих і Марія помітила це, її обличчя знаходилося надто близько до обличчя вартового, очі зупинились на його очах, але дівчина поквапилась відсунутися та сісти поряд.

Іван усміхнувся:

– Завдяки рум’янцю на твоїх щічках я вірю, що в мене ще є шанс.

– Шанс на що?

Чоловік знизав бровами, невже вона й досі не збагнула? Проте, аби не бентежити її ще дужче, швидко закрив цю тему:

– Так, думки вголос, не зважай. То розкажеш про те, що я прошу?

Марія опустила погляд на свої долоні:

– Іване, це – досить непроста істина, якщо після того, як ти її почуєш, зрештою не впораєшся, є вірогідність, що я… – вона знову поглянула на нього. – Що я вже не буду земною провідницею.

Чоловік відчув потужний внутрішній поштовх, він і не уявляв, що все настільки серйозно. За себе Іван зовсім не переймався, але Марія в жодному разі не має постраждати через нього, такого він точно не хотів.

– Ти впевнений, що готовий почути правду?

Вартовий несподівано пригадав свій сон і руку того невідомого чоловіка, яку, здається, й дотепер відчував на плечі. Потім пригадав свою дивну реакцію на постріли й сумніви закричали в голові. Один поперед одного вони голосили, що йому життєво необхідно знати правду, що внутрішній світ Івана не витримає, якщо вартовий про все не дізнається. Та і як тоді захищати «Коло долі», якщо він себе нормально захистити не може, бо загадкові привиди з минулого або ж кістяки в шафах, про яких чоловік і не здогадується, не полишають його?

Іван вже хотів сказати, що бажає почути істину, про яку говорила Марія, але поглянув на неї й слова застрягли на вустах. А якщо він таки не впорається і нашкодить дівчині, хіба зможе тоді жити далі? Вона для нього – немов промінчик сонця; немов світло, що дістає до дна океану та зігріває своїх мешканців; немов цвіт квітів, з якого бджоли роблять цілющий мед. Іван чудово усвідомлював, що закоханий в Марію по самісінькі вуха, хоч і знайомий з нею не так давно, принаймні за офіційною версією.

– Не треба, – він глитнув і посунув фантомний шматок, який тяжів у горлянці. – Якщо правда, яку ти можеш розповісти, настільки небезпечна для тебе, то я не хочу її знати, Маріє.

У дівчини злізли очі на чоло, вона геть не очікувала подібного почути, кожний м’яз на її обличчі про це говорив. Провідниця не знала, що і відповісти.

– Нічого не кажи, я все розумію. Нехай іде, як повинно йти. А тепер, я б все-таки хотів трохи перепочити, – Івану кортіло залишитись наодинці, аби порозмірковувати над її словами. Та й доглядальниця йому точно не потрібна, впорається і сам.

Марія видихнула, якийсь час мовчки придивляючись до вартового, а тоді легенько вдарила руками по своїх колінах:

– Гаразд. Я піду, але спочатку перев’яжу рани та заміню постільну білизну, домовились?

Звичайно, Іван того зовсім не бажав, проте сперечатися з Марією в нього бракувало сил, тож він мужньо витерпів усі різновиди піклування, мріючи якомога швидше стати на ноги й вирушити на своє наступне завдання.

Коли провідниця пішла, Івана поступово почало схиляти до сну, втома від напруженої розмови таки далася в знаки. Але тільки-но чоловік заплющив очі й поринув у сон, як загадковий туман знову повернувся до його кімнати. Спочатку нічого не відбувалося, темна паморока ховала меблі, ковзала по стінах, то наближаючись до вартового, то навпаки віддаляючись від нього. А потім несподівано: