2 роки по тому

Минуло два  роки . Галя тепер не просто Галя — вона Пані Галина Степанівна. Шия в три ряди дукатів, що брязкають, як кайдани, обличчя кругле й біле, як перепічка, а чоловік її, той самий Степан, виявився таким скупим, що рахує кожну цибулину в коморі. Живуть вони за високим тином, за яким не видно світу, зате чути, як росте кабан.

І ось одного вечора, коли сонце сідало за полтавські горби, Галя вийшла на ґанок. Був тихий серпневий вечір, пахло кропом і пилом. І раптом...Звідкись із боку старого шляху, де колись проїжджали чумаки, прилетів вітерець. Він не приніс запаху стайні чи свіжого хліба. Він приніс ТОЙ САМИЙ аромат. Це був дух дикої, несамовитої червоної ружі, змішаний із тонкою нотою солов’їного щебету, якого Галя не чула вже цілу вічність. Цей запах пробився крізь дорогі пахощі її нових плахт, крізь чад від печі, крізь усю її ситу, нудну впевненість. Галя завмерла. У грудях раптом так кольнуло, ніби та сама солов’їна колючка, що десять років тому колола пташку, тепер проросла в її власному серці.

Минає ще хвилина, Галя стоїть на ґанку, вдихаючи той нестерпний аромат каяття, аж раптом чує — скрипять ворота. Але не її, важкі та засунуті на три засуви, а сусідські.

Поважною ходою, з люлькою в зубах, повз її тин іде чоловік. Це вже не той забрьоханий Спудей із червоними очима. Це Пан Писар — у синіх шароварах, що ширші за Чорне море, у вишиванці, білій як перший сніг, і з таким поглядом, ніби він щойно перехитрив саму долю. Він іде не один. Поруч із ним дівчина — проста сирота Оксана, у якої з прикрас тільки стрічка в косі та щира посмішка. І що ви думаєте? У руках Спудея-Писаря знову Ружа. Тільки цього разу вона не вистраждана …, а просто жива, яскрава, вирощена в його власному садку біля пасіки.

Галя, забувши про сором, перехиляється через тин, дукати на шиї брязкають, як тривожні дзвони:

— Спудею! Ой, чи то пак, Пане Писарю... Куди це ви таку красу несете? Невже знову... в багнюку викинете, як тоді?

Писар зупинився, випустив хмаринку запашного диму і подивився на Галю так, ніби побачив стару, побиту міллю свитку:

— Е ні, Пані Галино, — голос його став густим і спокійним, як мед. — Тоді я був дурний, бо думав, що , зовнішня врода  була як свято, а душа виявилась — як порожня комора, де тільки миші шурхотять та дукати перераховують. Я намагався подарувати сонце тій, хто звикла гратися камінчиками…Тепер я знаю: справжня квітка росте там, де її люблять, а не там, де за неї дукати обіцяють. Ця Ружа пахне справжністю і серцем, якого у Вас пані Галино бракує ..Тож рахуйте камінчики на намисті і  їжте галушки.. . Вони у Степана, кажуть, сьогодні особливо жирні…

Він вклонився Оксані, подав їй квітку, і вони пішли далі, сміючись так легко, наче в них за спиною виросли солов’їні крила.

Галя лишилася стояти в тіні свого багатого дому. Запах тої першої, солов'їної Ружі наздогнав її і нарешті відпустив, залишивши після себе тільки гіркий присмак полину. Вона глянула на свої руки — вони були в золоті, але порожні…

А десь далеко, у густому вишневому садку, новий Соловейко затягнув пісню. Тільки тепер він співає   про те, що кожна справжня історія має закінчуватися не в калюжі, а під вінцем…