Соловейко та Ружа

У садку, де бур’ян такий густий, що в ньому можна сховати корову і три дні не знаходити, сидів молодий Спудей. Очі червоні, як раки, волосся — ніби його корова лизала.

— Вона сказала, що піде зі мною на вечорниці, якщо я принесу їй червону ружу! — бідкався він, витираючи носа рукавом свитки. — А в мене в городі тільки хрін, петрушка і лопухи завбільшки з капелюх гетьмана. Де ж я ту квітку візьму? Хіба з воску зліплю?

Маленький Соловейко, що сидів на гілці старої вишні, примружив око:

— Оце так кохання! Дивіться, люди добрі, він так побивається, наче в нього останній глечик зі шкварками відібрали!

— Та ну його, — пропищала Зелена Ящірка, гріючи пузо на сонечку. — Шукати квітку через якусь дівку, у якої в голові тільки намисто та нові стрічки? Тьху, дурне воно й мале!

Але Соловейко був романтик. Він полетів до білого куща ружі:

— Дай мені квітку, бо хлопець зараз криницю сльозами затопить!

— Мої ружі білі, як сметана в доброї господині, — відповів кущ. — Лети до мого брата, що під вікном у баби Параски.

А той брат каже:

— Мої ружі жовті, як соняхи в серпні. А червона ружа росте під коморою, але її морозом прибило, як шляхтича під Конотопом. Щоб вона розцвіла, треба тобі, пташечко, всю ніч співати пісень про козацьку славу та дівочу вроду, притиснувшись грудьми до колючки, щоб твоя гаряча кров наповнила пелюстки.

Соловейко зітхнув глибоко-глибоко:

— Життя — мить, а пісня — вічність. Нехай же краще серце розірветься від любові, ніж згасне в буденності.
 

Цілу ніч він виводив такі рулади, що навіть старий домовик у клуні просльозився. Співав про те, як козак дівчину сватав, як шаблі дзвонили, і як сонце встає над Дніпром. Колючка колола, серце боліло, але ружа на очах ставала червонішою за калину, за шаровари сотника, за стиглий кавун!

Місяць на небі застиг, як шматок білого сиру, а Соловейко вже не співав — він сповідався. Кожна шпичка, що входила в його маленьке серце, була як татарська стріла. Але він не здригнувся.Він виспівував усю тугу за несправдженим коханням усіх спудеїв світу, увесь вогонь, що горить у серці козака перед боєм. Його кров не просто текла — вона стікала, як свячений мак. Квітка пила ту кров, як козак оковиту після походу — жадібно і до останньої краплі. І коли остання нота, висока й чиста, як дівоча сльоза, полетіла над ставом, Соловейко впав у полин, затихнувши навіки. Він зник  не як жертва обставин, а як герой, що віддав життя за те, щоб цей світ хоч на один ранок став красивішим…