Приємний ранок

За цю ніч у Лондоні випали всі опади. Усі, яких ми чекали влітку, коли нас лякали посухою та обмеженнями на полив садів і городів. А вранці з’ясувалося, що підтопило метро — тобто пасажирам слід приготуватися до затримок, паніки й тисняви. Мені пощастило, що не потрібно поспішати на роботу до дев’ятої: можу затриматися й поїхати пізніше, у середньо‑заповненому транспорті.

Виходжу з метро. Дощ іще намагається мрячити, але вже ледь‑ледь, тобто парасольки — на розсуд перехожих. Я от несу свою напіврозкритою, напоготові. Поки що не потрібна, але раптом знову ливоне?

День сьогодні сірий і мокрий, але теплий і безвітряний, так і хочеться сповільнити крок і покрутити головою навсібіч, шукаючи плями яскравих барв.

Наче навмисно мене обганяє колоритний громадянин. Чорнявий, смаглявий. Про колір його шкіри можна судити по ногах — громадянин у спортивних шортах. Він узагалі дуже спортивний і темний: куртка, рюкзак, кросівки — усе чорне. Тільки шкарпетки — білі. Так і хочеться припустити, що це для контрасту, але навряд. Звичайні спортивні шкарпетки. А ще в нього парасоля‑трость червоного кольору, складена й застібнута ремінцем. Оце вже дивно. І щодо спортивного одягу — навіщо спортсменові трость? І щодо кольору — чому червона? Але тут повз нас проїжджає двоповерховий автобус точно такого ж кольору, і все стає на свої місця. Червоний — справді наш, лондонський колір. Автобуси, поштові скриньки, кругляші метро…

А інші кольори? Наприклад, ось ця жінка. Її парасолю неможливо не помітити. Вона велика, біла й у рожевих розводах. Та й сама жінка примітна — до її грудей примотана дитина. Не підвішена у спеціальному рюкзаку, а саме примотана якимось світлим шарфом у тон блузці. Не встигаю роздивитися малюка: жінка переходить дорогу, повертається до мене спиною й поспішає вперед. Елегантна, струнка, мов балерина. А ще на ній широкі темні штани й світлі кеди; на плечі — полотняна торба.

У наступну секунду вона, мабуть, вирішує, що парасоля більше не потрібна, і одним невловимим рухом складає її навпіл. При цьому виявляється, що в іншій руці вона тримає паперовий стаканчик. Та вона не балерина, а еквілібристка! Жонглювати різними предметами з дитиною на руках може не кожен. Здається, вона ще й трохи пританцьовує. Шкода, що мені не чути, що в неї в навушниках.

Заглядаю до невеликого продуктового. Скоро ланч, прихоплю дорогою щось із кулінарії. Підходжу до стійки самообслуговування й чую, як чоловік поруч диктує телефоном своє ім’я. Поставлений голос, глибокі оксамитові нотки… Намагаюся не слухати, але не виходить. Прізвище й ім’я безсумнівно англійські, не переплутаєш — як, скажімо, не переплутаєш походження імені Петро Петренко. Не слухати! Але як? Який же, все‑таки, приємний акцент у наших джентльменів. Озираюся. Ха‑ха, та це він! Білі шкарпетки, червона парасоля.

Наші погляди зустрічаються, і правила гарного тону вимагають від мене усмішки. А я? Я з радістю. Усміхаюся й бажаю йому гарного дня — щоправда, самими губами, бо він усе ще на телефоні. Він теж усміхається й ледь помітно киває. Блискучий красень років тридцяти п’яти, за типажем — латиноамериканець. Буває ж… І зрозуміло, що він не спортсмен. Просто приїхав на роботу велосипедом, припаркував його на стоянці, зараз дійде до свого офісу, переодягнеться у строгий костюм і стане яким‑небудь консультантом інвестиційного фонду. До речі, побажання гарного дня йому дуже пасує — від нього так і віє благополуччям, а що випромінюєш, те й отримуєш, як відомо.

Виходжу з магазину — приємний вийшов ранок. І водночас звичайний.

Звичайний ранок звичайного лондонського дня.

03.11.2022