Багатокрапки

П’ятниця. Закінчую робочий день трохи раніше, ще й п’ятої немає, і вдихаю прохолодне повітря на виході з офісного лобі. Сонце, що заходить, сліпить очі й запрошує прогулятися до метро через парк. Чі‑ірк… Повз пролітає дама, зачіпаючи мене кутом величезної сумки. Нічого собі! Раніше такими баулами користувалися «човники» на барахолках. Клітчасті, пам’ятаєте? Цей, щоправда, намальований. Білий, жовтий, червоний… Веселий, коротше. Навіть пляжний. І сама дама одягнена по‑літньому, у легку сукню — не глянула, видно, зранку на градусник, повірила сонцю.

А ось і парк. Він запрошувально зеленіє в кінці вулиці, якою поспішає ще одна молода жінка. На плечі — яскрава пляма вже знайомої мені сумки. Судячи з форми, там лежить щось невелике, розміром із книжку. З криво провислого пластику на всіх дивиться яскравий малюнок жіночої усмішки й напис «I FEEL GOOD». Тобто все в неї добре. Ясно, що ж, я теж сповнена рішучості отримати сьогодні задоволення від прогулянки.

Хрум‑хрум… Під ногами хрумтить гравій паркової доріжки. Попереду на галявині розминаються хлопці у спортивних майках і шортах, здається, збираються грати у футбол, а в пилюці, поруч зі слідами величезних собачих лап, вовтузяться дрібні голуби.

Ще чого! — обурюється один із них, ніби підслухавши мої думки, і тут же злітає на гілку. Наші голуби — ще ті птахи, дрібними вони можуть здатися лише у порівнянні. Гілка просідає вниз на метр, ледь не зачіпаючи сумного чоловіка у сигнальному жилеті. Може, він охоронець і сумує від того, що йому нікого (та й ні від кого) тут охороняти? Повільно скручуючи цигарку, він проводжає поглядом собаку, яка його обганяє.

Цок‑цок… Собака не його. Вона взагалі незрозуміло чия. Коричневий пудель в оранжевій попонці й без повідка біжить великою дугою у бік розминаючихся хлопців, обганяючи сани, запряжені шісткою їздових собак. Що‑що? Які ще сани? Придивившись, упізнаю в них велосипед, обвішаний з усіх боків кошиками. Веде його через поле, майбутнє футбольне, літня жінка. Саму її звідси майже не видно. Видно лише кошики й собачок — маленькі білі кульки. Кучеряві болонки, прив’язані повідками до керма, вони радше заважають руху своїх саней через трав’яні кучугури, ніж допомагають — тягнуть‑бо в різні боки. І, утомившись, пихкають висунутими язичками. Пих‑пих…

Клак‑клак… А це що? До мене наближаються дві жінки, тобто намагаються наблизитися — їм заважають знайомі баули. Вигинаючись на вітрі, баули б’ють жінок по ногах, плутаються в подолах їхніх довгих легких суконь і шелестять, шелестять… І як тільки не холодно цим дамам у таких легких сукнях?

І футболістам у шортах…

І цьому чоловікові, що розвалився на траві…

І цій дівчинці в кімоно, спущеному на одне плече… Ого, та це фотосесія! Тобто дівчинці, можливо, й холодно, але треба. Прискорюю крок — тут головне не заважати. І ти, йди звідси, коричневий в оранжевій жилетці! Фу!

Пудель оббігає кімоно й корч, на якому відбувається мистецьке чаклунство, повз валізу з реквізитом — фотографуйте собі на здоров’я! — і мчить на друге коло. А я звертаю за ріг і пряму в бік рожевого саду.

За поворотом назустріч мені тупотить маленькими ніжками білява дівчинка‑янголятко. Білий брючний костюмчик, білі черевички, усмішка на все обличчя — відчувається, що ходити вона навчилася зовсім недавно й дуже цим пишається. Топ‑топ… пробігає повз. А за нею поспішає не менш горда матуся: — Почекай маму, сонечко! — і вже в мене за спиною наздоганяє: — От так, молодець… хороший хлопчик.

Хм… Хлопчик? Усе правильно. Янголятко й має бути хлопчиком.

А ось і рожевий сад, і всі ми, зовсім незнайомі люди, кружляємо його доріжками, як пуделі без повідків. Хоча ні — від рюкзачка одного з малюків на самокаті тягнеться цілком справжній повідок до руки його мами.

Так і гуляємо всі разом і кожен окремо. Дехто намагається говорити телефоном. Це непросто — слухавку доводиться прикривати рукою: у кронах дерев страшенно шумить вітер, та й інших звуків доволі. Наприклад, за кущами чути удари по м’ячу — там грають у теніс. Цікаво, у них м’яч вітер не зносить?

Не сміши! — дивиться на мене серйозний голуб. Він знайшов на землі сонячну пляму, вмостився просто на неї й роздувся, як м’яч. Футбольний. Бачиш, мене ж не зносить.

Попереду паркове кафе — відкрита тераса, столики й лавки. Жінка в майці читає книжку й п’є коктейль. Мені за неї холодно, а в неї ще літо. Над столиком розкрито сонячну парасольку. Сонце, що заходить, справді сліпить — це правда — і дуже красиво блищить у далині озеро, переливаючись чорним люрексом. Я ще не знаю, що ця сама вода за кілька кроків на контрасті із зеленою травою здасться мені яскраво‑синьою.

Тц‑тц‑тц… Дівчинка у бантиках намагається покликати білку, але білка мчить угору стовбуром широкого дуба геть від собаки. Ти як сюди потрапив, коричневий в оранжевій жилетці?!

— Я ризикну здатися тобі дурним, — каже позаду чоловічий голос, — але, по‑моєму, це дуже красиво.

Озираюся на молоду пару, що проходить у бік озера. Дуже хочеться відповісти цьому хлопцеві, що якщо він і дурний, то нас щонайменше двоє.

Там, на озері, — вереск, зіткнулися човники, і всі страшенно щасливі. А ще там кричать качки й пищать каченята…

З таких епізодів і складається краса, хіба ні? Увечері я спробую описати її словами. Довго «гратимуся» з висловами, намагаючись упіймати потрібну емоцію за хвіст, щоб, перечитуючи за рік, відчути себе в минулому.

«У теплу погоду, будь ласка, беріть із собою воду», — нагадує мені на вході в метро застарілий плакат. Яка ностальгія! Тепла погода, ммм… Втім, кому що до смаку — у нас знайдеться на будь‑який вибір. І погода, і собаки, і троянди, і жінки в довгих сукнях…

До речі, а ви не знаєте, де вони беруть такі сумки?

16.09.2022