У мене задзвонив телефон

Я тут глянула — виявляється, я ділюся з вами своїми повсякденними спостереженнями з травня минулого року, тобто вже цілий рік!

Цілий рік ви їздите зі мною в метро, поспішаєте на роботу й просто гуляєте вулицями та парками. Спостерігаєте за найзвичайнісінькими людьми, які живуть в іншій культурі, ніби крізь вічко, тобто очима вашої покірної слуги, письменниці‑описувачки.

За цей рік нічого не змінилося. Люди, погода, життя… Лондон узагалі ніколи не змінюється, але (!) трохи змінилася я. Можливо, скоро я знову щось напишу, але зараз у мене інша потреба: допомагати. Пам’ятаєте дитячий мультик про Фіксиків? Мені здається, я стала «помогатором». У них був такий прилад.

— Проходьте, не соромтеся, вам допомогти?

П’ятниця. Ранок. О десятій починається зустріч, яку щоп’ятниці проводить мерія мого району для українських сімей. Співробітникам мерії допомагають волонтери — хто чим може. Я от перекладаю.

За цей час я почула стільки історій і побачила стільки виразів облич і очей, що вистачило б на книгу, але зараз набагато потрібніша допомога.

Біля виходу у внутрішній дворик на розкладному стільці сидить малюк. Навпроти нього — ще одна волонтерка, знаменита акторка Шейла Генкок. Вона дуже літня, під час Другої світової війни була дитиною. Шейла хоче розпитати хлопчика: як його звати, коли він приїхав до Лондона, чи все в нього є.

У бібліотеці (поки мами розмовляють із соціальними працівниками й заповнюють формуляри) з дітьми займається аніматор — темношкірий хлопець. Це звичайний співробітник мерії. На першій зустрічі він допомагав реєструвати новоприбулих, але потім з’ясувалося, що мамам із дітьми незручно возитися з документами, тому для дітей організували «ігрову кімнату». Туди ж відрядили одного зі співробітників — найусміхненішого, цього самого. Відтоді він щеголяє розмальованим обличчям, наклеєними носами й бровами, кольоровими паперовими панамками та накидками з одноразових скатертин. Діти задоволені. То чому ж цей малюк сидить тут і зосереджено жує печиво?

Шейла наполягає: чи не могла б я швидше перекласти йому її запитання? Я перекладаю, але замість відповідей чую одне й те саме: «ми їхали, їхали…»

— Як тебе звати?

— Ми їхали, їхали, ми весь час їхали.

— Спитайте, давно вони приїхали до Лондона.

— Поїздом їхали, машиною їхали…

— Сюди їхали, до мерії? Спитайте, чи далеко вони живуть.

— Ми їхали, їхали…

— Як їхали? Метро?

— На тролейбусі їхали…

— Хіба в Лондоні є тролейбуси?!

— Мабуть, він має на увазі трамваї, хоча в нашому районі й трамваїв немає.

— І на трамваї ми теж їхали, і на поїзді їхали, багато людей їхали, і на літаку їхали…

— І на літаку?!

— І на гелікоптері їхали.

— Схоже, він розповідає нам свою подорож через усю Європу. Мабуть, це шок.

У пам’яті спливають розповіді подруги‑психолога. За спонсорською схемою англійці приймають біженців у себе вдома як гостей. Роблять це з найчистіших і найтепліших мотивів, але не завжди розуміють, на що підписуються. Нещодавно попросила допомоги одна спонсорка, яка прийняла маму з дитиною, і тепер у неї, у спонсорки, нервовий зрив. Річ у тім, що при кожному гучному звуці дитина падає на підлогу й кричить. Зрозуміло: під час бомбардувань на підлозі менше загрози від уламків, а крик може вберегти барабанні перетинки. Дитину так навчили. А відучити поки не виходить. Шок.

Ділюся цією історією з Шейлою, і вона пропонує відволікти увагу нашого малюка на його стрижку. Це виявляється непросто, але з часом (у перервах між «їхали, їхали») ми все ж встановлюємо, що його звати Кирило, йому чотири роки, а стригла його старша сестра.

На цій ноті Шейла дозволяє мені повернутися до дорослих — вона вважає, що контакт налагоджено, і далі вона впорається сама.

У приймальні шум. Співробітники й перекладачі всі разом намагаються пояснити дуже засмученій жінці, що мерія не може допомогти їй з оформленням біометрії. Цим займається Міністерство внутрішніх справ. Жінка не вірить. Вона підходить до одного співробітника за іншим і просить допомоги. Ті кличуть перекладачів (теж усіх по черзі), але жінка не заспокоюється — хтось же має їй допомогти!

У холі два спокійні підлітки, носами в телефонах. Вони тут із ким? Виявляється, саме з нею: ця неспокійна жінка — їхня мати. Хлопцю сімнадцять, він хоче вивчати акторську майстерність. Дівчинці дванадцять, вона дресирує кота, який гуляє на повідку й знає вісімнадцять команд, включно з «не можна». Хто б навчив такої команди мого бандита!

— Це вона ще не нервує, — усміхається хлопець, коли я пропоную їм поділитися своїм спокоєм із мамою.

— А де сам кіт? В Україні залишився? — питаю дівчинку, розглядаючи фото рудого красеня на її телефоні.

— Як це?! Він тут, із нами, звісно. Ми цілий місяць чекали на нього ліцензію.

Одразу згадую, як зовсім недавно тут же ридала жінка, яка в поспіху не взяла з собою паспорт на собачку, і тому собачку довелося переправити з волонтерами назад до Полтави. Я тоді здивувалася: кому ж волонтери відвезли пса? Виявилося — чоловікові, який залишився служити в теробороні. Песик дістався успішно, але не вилазить з‑під ліжка, дуже боїться обстрілів і повітряних тривог. Жінка плакала й показувала мені фото милийого йорка, але мені здавалося, що справа була не в собаці — вона просто страшенно хотіла додому, до Полтави. А звідки, цікаво, приїхала ця сім’я з котом?

— З Херсона.

Оце так! Тепер зрозуміло, звідки нервозність їхньої мами. Питання сиплються з губ одне за одним. Як вдалося виїхати? Коли?

Хлопець усміхається: — Вона завжди такою була, — і розповідає, що вони виїжджали польовими дорогами, в об’їзд основних. Встигли до того, як перекрили зовсім усе. Він гарненький. Навіть модельний. З нього мав би вийти фактурний герой‑коханець. Але раптом заявляє, що ще не вирішив — можливо, піде вчитися не на актора, а на програміста. Залишається тільки розвести руками й побажати йому успіху з вибором майбутньої професії. А нервова мама вже кличе своїх чад на вихід — їм треба поспішати, бо до них скоро прийде ветеринар, якого вона викликала, тому що кіт хоче гуляти, а його змушують сидіти вдома на карантині (і що це за дурне правило)! Нехай ветеринар його огляне й негайно звільнить.