Ода Веспі

Вона невеличка. Але скромні габарити тільки прикрашають таких, як вона. Тим більше, що її мініатюрність із надлишком компенсується грацією — округлими боками, що переходять у тендітний стан.

Вигинаючись дугою, вона схиляється в позі покірного очікування. Очікування господаря. Бо «Веспа» — це мотоцикл.

Повернувши переднє колесо й звісивши набік дугу керма, мов горді роги якоїсь екзотичної равлики, вона «озирається» на підпірки, що підіймають її корму над асфальтом, ніби докоряючи: навіщо ж так? Я б і добровільно почекала.

Тим більше, що те саме підняте над асфальтом заднє колесо, впираючись у високий камінь тротуарного бордюра, деформується. У мене завмирає серце: а чи не боляче «Веспі»? Адже порівняно з її крихітним колесом бордюрна брила здається величезною.

Та засмученою вона не виглядає. Яскраво‑жовтий корпус, прикрашений навскіс логотипом «Vespa» — щоб ніхто не переплутав, — переливається тінями тремтливого на вітрі листя сусідньої берези. Червона підніжка мотоцикла підкреслює колір його поворотників і переходить у світло‑салатне крило переднього колеса та фронтальну панель. Ще раз підкреслю гамму: жовтий, червоний, світло‑зелений. Плюс сонячні зайчики. Краса! До того ж «Веспу», мабуть, зовсім недавно мили, бо на ній блищить кожна деталь.

І все це — на майже порожній центральній вулиці, де численними знаками заборонено стоянку. Тобто красуня «Веспа» ще й хуліганка — порушниця правил дорожнього руху.

Моя рука так і тягнеться до телефона — зафіксувати, але мені трохи ніяково, бо тротуаром, балакаючи, ідуть дві дівчини, які теж потраплять у кадр. В однієї на руках такса, а друга стягує з плечей рюкзачок і дістає з нього мотоциклетний шолом, підозріло гармонійний із «Веспою» — червоно‑жовтих кольорів.

Собака тявкає, подружки сміються, круглий шолом водворюється на гарненьку дівочу голівку, миттєво перетворюючи дівчину на величезну осу. Крок, другий — і вона вмощується на сидіння мотоцикла, розкидаючи по ньому складки короткої спіднички в шотландську клітинку.

А наступним рухом їй подають собаку. Тобто як? Але вона приймає пса, цілує його й повертає подрузі. Потім опускає козирок. Тепер її голова — абсолютна кулька.

— Чао! — гукає вона через плече.

— Чао! — відгукується подруга.

— Гав! — додає собака.

І гігантська комаха, що осідлала равлика, відчалює від високого бордюра.

Десь поруч, проводжаючи їх, грає музика. Але й вона скоро стихає, ніби підкреслюючи, що ні їй, ні яскравим барвам «Веспи» немає місця серед традиційних вікторіанських фасадів.

Дівчина з собачкою теж ідуть геть, і я вже ладна засумувати, коли вухо вловлює знайомий передзвін мікроавтобуса морозивника. А слідом і сам автомобіль вирулює з‑за рогу, прикрашаючи колонадний вуличний пейзаж своїми яскравими боками — не гірше за «Веспу».

Зупиняється він теж недалеко, так само порушуючи правила паркування, але головне не це, а те, що він підкреслює інше правило: пейзаж Лондона ніколи не буде статичним. А білі колони — це лише полотно, завжди готове до використання за призначенням.

27.04.2022