Пінгвіни

Цілий місяць жодна нотатка не писалася — ну зовсім. Лондон навколо був — він, звісно, нікуди не подівся, теплів і розквітав весною, — але сприймався крізь призму. Постійно хотілося щось робити, аби не з’їхати з глузду, хоча б телефонувати друзям і чути їхні голоси. А від учора, коли температура раптом упала до нуля й нам довелося знову діставати зимовий верхній одяг, захотілося ще й обійматися. Тулитися одне до одного, як це роблять пінгвіни антарктичної зими.

Сьогодні зранку я спробувала притулитися до сина, але дванадцять років — цікавий вік. Ходити, похитуючись з боку в бік а‑ля пінгвін виходить, а от обійматися з мамою — ні. Загалом, залишилася я необійнята й пішла на роботу.

Виходжу на ґанок — і бачу їх. Пінгвінів.

Ідуть протилежним боком нашої тихої вулиці вздовж таунхаусів із білими колонами й галасують. Тим вони трохи нагадують гусей, але в усьому іншому — саме такі поважні й округлі, як і личить мешканцям крижаних просторів. Маленькі, по пів метра заввишки, одягнені в теплі курточки за погодою. Зверху — яскраво‑жовті жилетки. Криво надягнені, треба сказати, але зовнішній вигляд пінгвінів не хвилює: вони зосереджені на іншому — аби не впасти.

Перших двох веде під руки вихователька, теж тепло вдягнений мешканець льодів, тільки більший. Позаду до неї прив’язана щільна стрічка, схожа на автомобільний ремінь безпеки, а до нього з інтервалами в розмір пінгвіна пришиті великі м’які кільця, за які якраз і тримається малеча, з усіх сил намагаючись не гепнутися.

— Ти бейбі…

— Я не бейбі…

Зрозуміти їх важко, але слово «бейбі» — дитина — у цьому гаморі домінує. Просто шквал дітей якийсь: «бейбі, бейбі, бейбі, бейбі» на різні тонюсінькі голоси.

Зіштовхуючись боками, спинками й животиками — а кільця розташовані не лише дуже близько, а й з обох боків ременя, — колона потихеньку просувається вперед. Загалом вона не така вже й довга — метрів три.

Другий кінець ременя — у іншої виховательки. А на руках у неї — пінгвіненя, яке здивовано озирається: невже я лечу? Замикáє колону третій дорослий, що веде під руки ще двох малюків.

Якщо відійти подалі, цей строкатий загін, мабуть, нагадує гусінь. Серйозну й зосереджену на своїй задачі. Пам’ятаю з дитинства, які вперті бувають гусені, коли повзуть гуртом. Їх зі шляху не зіб’єш. Мета — понад усе. Напевно, це якийсь інстинкт.

У наших пінгвінів теж є мета (мені невідома), є тротуар і є раптова перешкода — жінка з возиком‑люлькою.

Випадковий перехожий завжди зможе поступитися дорогою, у крайньому разі перейти на інший бік, але тут — ціла логістична задача. Тротуар вузький. Рівно на ширину дитячої колони. З одного боку — будинки, до дверей яких ведуть сходи. З возиком туди не піднятися. З іншого — запарковані автомобілі. Між ними є проходи, але возику не протиснутися. Тобто мамі немовляти нікуди дітися. Розуміючи це, вона притискає возик до машин і завмирає, а пінгвіни, потупцявшись на місці, починають потихеньку обтікати перешкоду. Топ‑топ‑топ… Хтось плутається в напрямку, хтось спотикається й падає, але одразу підводиться й продовжує тупотіти своїми ніжками туди, куди тягне гусінь інстинкт (і ремінь).

Ніхто не засмучений, слово «бейбі» як і раніше домінує в гаморі, тільки стає голоснішим. Мама нахиляється до возика, заспокоюючи свого малюка; виховательки вибачливо вклоняються. Повільно, але невпинно гусінь проповзає повз, звільняючи тротуар і залишаючи по собі відчуття повного щастя.

Звідки це відчуття? Можу лише здогадуватися: у нормальної людини задоволені й здорові діти не можуть викликати нічого іншого. Як і сонце, і блакитне небо, і будинки, і машини, і возики, і просто життя. Треба тільки вірити, що в усіх інших колись буде так само.

01.04.2022