Куди поділися валізи?

Не смійтеся, але це питання для мене — насущне: я люблю старі валізи. Не фанерні, як Globe‑Trotter, і не пластикові, а звичайні поліестерові, тобто м’які матерчаті, які стає дедалі важче знайти: жорсткі витісняють м’які.

Нещодавно мені знадобилася валіза, і захотілося не лише вибрати її за картинкою онлайн, а й помацати. Пройтися магазинами, подивитися, понюхати, зрештою…

У підсумку валізу я купила, але стресу не уникла, і відтоді не пропускаю повз жодної. У метро, на вулиці, навіть по телевізору. Приміряю подумки, оцінюю розмір, колір, коліщата, ручку. Куди її приймуть: у багаж чи в ручну поклажу. І все чекаю, коли це вимкнеться, але поки працює на повну. Тільки за останній тиждень я спостерігала два кумедні випадки в метро — обидва пов’язані з валізами. Обидва — на пересадці на лінію Пікаділлі, яка веде в аеропорт Гітроу. Здавалося б, там усі з валізами, і найрізноманітнішими, але ці дві — запам'яталися.

Ось перший випадок.

Молода дівчина з величезною білою жорсткою валізою стоїть на розвилці тунелів (валізу вона не тримає — та гордо стоїть сама на чотирьох колесах). Дівчина читає вголос назви станцій на вказівнику. Тихо, але чутно. Це відбувається якраз біля сходів, що ведуть униз, на платформу, але дівчина, мабуть, боїться переплутати напрямок і поїхати не туди. Читає вона з сильним італійським акцентом, але до «Гітроу» дочитати не встигає. До неї підскакує хлопець, що проходить повз (теж із великим багажем), підхоплює її валізу в іншу руку і так, із двома величезними гирями, швидко збігає вниз. Дівчина верещить і біжить слідом. Ми всі (випадкові спостерігачі й потенційні попутники) роззявляємо роти, спостерігаючи за цією сценою. Що робити?! Але коли дівчина добігає до останньої сходинки, вона вдячно цьомкає «злодія» в щоку і, повернувшись до нас, гордо заявляє англійською:

— Це мій хлопець!

І зникає за поворотом на платформу.

Не знаю, чи мені здалося, але навколо потепліло — мабуть, не я одна зітхнула з полегшенням.

А за кілька днів на іншій пересадці вниз сходами назустріч мені летить кремезний темношкірий чоловік — теж із двома валізами. Такі не візьмуть у жоден багаж без доплати. Вони настільки об’ємні й важкі, що несуть його вниз інерцією власної ваги. Він напружений, от‑от лусне від зусиль, пихтить і не може зупинитися.

Місця на сходах немає. Чоловік і сам широкий, плюс валізи — загалом, якби на його шляху зараз опинився хтось назустріч, навіть дуже худенький, на двох ширини цих сходів точно не вистачило б. Моє щастя, що я помітила його до того, як почала підйом, і вчасно відійшла вбік.

Бум!

На майданчику він приземляється з таким звуком, який передати неможливо. Здається, він вилаявся. Це було англійською, але якось не зовсім. Крім того, гримнули валізи, тож я могла просто не розчути. А ще він важко й надривно дихав. Я тоді подумала, що йому пощастило, що він узагалі лишився живий. Але за кілька секунд зрозуміла, що пощастило йому не лише з цим.

Слідом за ним на сходах з’явилася жінка‑колобок. Теж темношкіра. І, певно, дружина. Чого тільки не було в її монолозі! Чоловік сопів і винувато дивився в підлогу. А щойно вона докотилася донизу, він підхопив валізи й мовчки потягнув їх за нею.

Як вона йшла! Як полководець!

А він котив ці величезні валізи, нахиливши під кутом (бо вони були саме з тих старих, матерчатих, на двох колесах), і займав разом із ними всю платформу. Не пощастило тим, хто опинився в них на шляху.

І ще один епізод із валізою — він стався сьогодні на моїй вулиці, і саме через нього мені захотілося розповісти вам про два попередні.

Сусіди винесли ялинку. Запізно й від того кумедно — завжди цікаво, що ж у цій ялинці такого особливого? І от за нею, точніше, під нею, як подаруночок, виявилася валіза. Виставили непотрібну. Саме таку, як я люблю: темно‑синю, матерчату, ідеального розміру — і не маленьку, і не перевантажиш. Сумний і самотній старичок (колись якісний) під засохлою (але колись величною) ялинкою.

Мабуть, вік таких валіз просто минув. Наступного разу доведеться купувати пластмасову.

23.02.2022

А завтра була війна. І всі ці нотатки стали другорядними. Я ще зробила кілька записів, але задум щоденника поволі зник…