Хмари на Гаммерсміті

Можете зі мною не погодитися, але мені здається, що всі похмурі дні своїм смутком схожі один на один, а сонячні — прекрасні по‑різному. Монументальний початок, правда? Прямо запозичене з «Анни Кареніної». Тільки там навпаки: «Кожна нещаслива сім’я нещаслива по‑своєму». Тоді чому кожен похмурий день у Лондоні однаково похмурий? Може, природа людських стосунків — повна протилежність природі самої природи? А може, все простіше, і місто просто щасливе під дощем?

Можливо, так і є, але я все одно більше люблю сонце. Не яскраве й не спекотне, а м’яке й скромне, те, що ховається за висотками, наприклад. Або просвічує крізь хмари — як минулих вихідних на заході, коли мені пощастило опинитися на Гаммерсміті одразу після зливи.

Гаммерсміт — це назва району Лондона, а також двох (різних) станцій метро й однієї (але двоповерхової) автобусної зупинки. А ще так називається старовинний кований міст через Темзу, настільки ветхий, що його закрили для автотранспорту. І багаторівнева автомобільна розв’язка.

До речі, про рівні. На Гаммерсміті їх багато. У розмові про статки місцевих жителів це зауваження теж було б доречним, але зараз я хочу поговорити про висоту забудови. Якщо взяти за нульовий рівень русло річки, то першим буде автомобільно‑пішохідний. Другим — рівень магазинів, це поверхи два‑три. На тому ж рівні залишаються й вікторіанські таунхауси вздовж охайних провулків. Далі — багатоповерхові житлові будинки (п’ять‑десять поверхів) на клаптиках вільної забудови. Назвімо це третім рівнем. А вище в небо здіймаються лише офісні блоки — їх тут небагато, і вони не заважають одне одному, навпаки, підкреслюють різницю архітектур епох.

Дощ, що йшов із ранку, припинився. Рвані хмари розповзаються в боки, і західне сонце востаннє підсвічує черепичні дахи. Усе це я помічаю краєм ока, доки випадково не впираюся поглядом у просвіт між будинками, а там… хмари! Зупиняюся. Не можу сказати навіщо — просто щоб подивитися довше, щоб запам’ятати. Повз біжать люди: попереду — одна з двох однойменних станцій метро, а над нею — багаторівневий автобусний вузол. Тобто це не галерея мистецтв, це транспортна розв’язка. Тут належить поспішати. Але хмари… Стою. Тільки думки метушаться, і уява намагається підібрати слова, якими можна передати ці підсвічені сонцем кренделі зі збитих вершків… або розмотані клубки цукрової вати… або кудлаті вуса, а під ними — бузкові язики в прорізах рожевих губ, розтягнутих на півнеба… А може, це — кущисті брови над щілинками очей і щоками, що палають? Ні, не сонцем — лампадами, лампами Аладдіна, з яких от‑от вирветься, клублячись, непосидючий джин, а значить, зараз буде диво!

Так і хочеться сказати: Люди, та гляньте ж на небо! Невже ніхто не зупиниться й не подивиться? На все це багатобарв’я хмар, що відбивається у скляних боках тих самих висотних офісних блоків (четвертого рівня). Чорних, зелених, блакитних… додаючи й додаючи відтінків.

Схоже, що ні. У натовпі виділяється лише розповсюджувач газет — своєю незмінністю. Але йому не до хмар, він зайнятий: поспішає простягнути кожному перехожому безкоштовну періодику. Не треба платити, просто читайте! Випуски оплачені тими, хто розмістив у них рекламу. Отже, тепер ви маєте її прочитати. Читайте ж! Читайте!

Кручу головою й знаходжу. Є! Ось вони, ті, хто нікуди не поспішає — молода пара в сірих спортивних костюмах. Таке враження, що вони щойно вийшли зі спортклубу, тільки сумок зі змінним одягом у них чомусь немає. Натомість — пакети з взуттєвого магазину й морозиво в ріжках, яке вони поїдають, хихочучи й час від часу бодячи одне одного плечима. Їм байдуже, що їхні кросівки мокнуть у калюжі, що надворі холодно, і що на небі така краса. Вони поглинуті одне одним і, здається, щасливі.

Підіймаю очі вгору — на бороду, брови, вуса… і все інше пухнасто‑кольорове безладдя. Здається, воно з мене сміється. Заспокойся вже, каже воно мені, умови щастя — вторинні, головне — його наявність, а далі… у кожного своє. Гаразд, я не проти — нехай ця краса дістанеться мені одній. Але секретом усе ж поділюся, раптом знадобиться: найкрасивіші хмари — у нас на Гаммерсміті. Приїжджайте туди на заході після дощу. Я буду десь поруч.

14.02.2022