Краса вимагає жертв

— Одружися зі мною, красунчику! — чую за спиною чоловічий голос і багатоголосий сміх, теж чоловічий.

Зрозуміло. Молодь дуркує.

Обертаюся автоматично — все одно робити нічого: стояти на відкритій платформі метро в очікуванні поїзда нудно — і натикаюся поглядом на широку усмішку плечистого смаглявого хлопця. Він не просто сміється — він зніяковілий, це видно одразу. Як і двоє його друзів. Усі троє поспіхом віддаляються від… кого? «Одружися зі мною, красунчику» було сказано чоловічим голосом, але коли збентежена трійця пролітає повз, мої очі впираються в дівчину. Високу, яскраву. Я й сама не маленька, плюс люблю взуття на підборах, тож часто височію над натовпом, але вона — не нижча.

На ногах — короткі чорні черевики на товстій рифленій підошві, від одного погляду на які в мене зводить щелепи: не від грубості, ні — це стиль, — а від того, що з них виглядають голі ноги. На вулиці похмурий зимовий полудень, холод і вітер! А на дівчині — шотландка до середини стегна. Тобто коротка й розлітається. Матінко… навіть дивитися холодно. Та й ноги, знаєте, не модельні — сухі, жилисті, уже починають синіти.

Легеньке пальтечко‑плащ на ній є, але не запахнуте: поли розвіваються в боки, чудово демонструючи напрямок вітру й силу поривів. Від цього стає ще холодніше. Але дівчині, схоже, нормально. Її руки сховані в кишені шотландки (до речі, дивно, що така спідниця взагалі має кишені).

Проскакую поглядом повз светрик‑водолазку, нічим не примітний, і тут же зустрічаюся очима з його власницею. Тут треба затриматися на деталях. Бо вираз мого обличчя в той момент був неоднозначним. Думаю, переважно він виражав співчуття (колінам, вкритим гусячою шкірою), але було там і здивування (щодо щетини на щоках). Ще не борідка, але зранку «дівчина» точно не голилася.

Тобто, попри бузковий рюкзак за плечима й рожеві навушники, що підтримують світлі довгі патли широким обручем, переді мною все ж чоловік. Мабуть, це він кликав якогось красунчика одружитися з ним. Зрозуміло, чоловік непростий. Не знаю, що саме він доводить оточенню демонстрацією свого внутрішнього світу, але від мене він, очевидно, апріорі очікував осуду. А побачив співчуття (голим ногам). Загалом, його погляд теж вийшов багатошаровим. Спершу викличним: «Чого витріщилася?! Так, я такий!», а потім зніяковілим: «Я що? Я нічого. Просто стою, нікого не чіпаю».

Розумію, що довгого «діалогу» у нас не буде — надто швидко його очі тікають униз. А я б із ним поговорила! Принаймні сказала б, що якщо він ототожнює себе з жіночою статтю, непогано було б надягти колготки — жінка в таку погоду на вулицю в короткій спідниці з голими ногами точно не вийде!

Під’їжджає поїзд, хлопчина застрибує в сусідні двері й розчиняється в натовпі — епізод завершено. Але продовження в нього є.

Того ж вечора їду в метро навпроти двох красунь у повній клубній готовності. Це такий особливий стан, жінки не дадуть збрехати, який можна передати словами «до бою готова». Одна — в пальті, друга — в напівшубку, весело перемовляючись, вони сяють побрякушками й… голими стегнами. І навіть черевиків на них немає! Є босоніжки, що складаються з тонкої підошви, шпильок‑стилетто і тонких шнурків, які нічим не прикривають акуратні напедикюрені пальчики.

М‑да. Що я там казала про колготки? Вибач, чоловіче, була неправа. Мабуть, у мене провали в пам’яті. Забула, як сама бігала по снігу в човниках на босу ногу. У молодості краса безжальна й вимагає жертв. Від обох статей.

07.02.2022