Про зачіски

Усе почалося з компліменту. Він дістався моїй дублянці на вулиці від випадкової перехожої. В принципі, я вже звикла — надто вже гламурна ця дублянка: м’який синій колір, розширений укорочений рукав із шовковистою облямівкою з кролячого хутра, фасон — «розлітайка». Від морозу вона навряд чи врятує, зате компліменти збирає справно.

Хочу додати для тих, хто не місцевий: на лондонських вулицях перехожі зазвичай не розмовляють одне з одним. Якщо й коментують щось (рідко), то собак або дитячі візочки. В усьому іншому наші вулиці мовчазні. Елементу «виховання суспільством» тут немає зовсім — зауважень хуліганам, розбишакуватим дітям чи надто відверто вдягненим молодицям тут не роблять, так не прийнято. Як наслідок, не роблять і компліментів. Але моя дублянка — виняток.

— Ох, як мені подобається ваше пальто! — долинає зліва, і я звично розтягую губи в усмішці, щоб чемно подякувати. Але не встигаю. Точніше, жінка, що пролітає повз кулею, не встигає це почути. Ранок — час поспіху.

Мені лишається поспостерігати за стрімко віддаляючоюся спиною, непримітною нічим, окрім зачіски з безлічі тонких косичок (жінка темношкіра). Такі косички я бачу часто: їх збирають у хвости, у гульки або носять розпущеними. Гарно, нічого не скажеш. Якось ми розговорилися з однією дівчиною, що працює в нашій офісній будівлі, і тепер я знаю про цю зачіску (майже) все. Плетуть косички раз на три–чотири місяці. Догляду потребують лише сухого. Коштує це задоволення недешево — і грошима, і нервами, бо робота перукаря триває не менше трьох годин.

Але жінка, що пробігла повз мене, пішла далі: її косички двоколірні. Тобто, окрім природних чорних, там присутні (приблизно через одну) отруйно‑рожеві. Багато з них розплетені до половини, і все це зібране на маківці в недбалий хвіст. Я давно вже не дивуюся волоссю, що стирчить у різні боки — це модно. Нещодавно в метро одна дівчина перехопила свої руді довжелезні кучері резинкою спочатку в хвіст, а потім у петлю, миленько так, швидко й акуратно, а потім довго витягувала з прилизаного спереду волосся криві «півники», щоб стирчали помітніше. Жахливе видовище в процесі, але не можу сказати, що результат мене не потішив. Те, що вийшло зрештою, було дуже навіть симпатичним. Хоча це було не так уже й недавно, ще влітку. Просто пам’ять часто підкидає спогади за аналогією. Недарма кажуть: якщо думка затримається в голові секунд на п’ятнадцять, то одразу притягне схожу — для компанії.

У результаті всю дорогу до офісу мої очі виловлюють із натовпу тільки волосся‑волосся‑волосся. Сиве, рідке, густе, важке… Ось нерозчесана після миття напівволога хвиля. Ось неприборкане афро. Мелірування, укладка, хвостики‑ріжки. І затискачі, резинки, пружинки, «крокодили»…

А це що таке? У натовпі добре видно чорну виголену маківку. Не лису, а коротко вистрижену машинкою, скажімо, на двійку. Але нижче, під нею — пухнастий комір під страуса на вузьких плечах стрункої жіночої фігурки. Придивляюся до кумедного коміра — та це ж волосся! Ні, хутряний комір там теж є, щось штучне, але поверх нього лежать пасма. Тобто голову цієї жінки поголено «під горщик» навпаки — ніби стригли не навколо горщика, а під ним. А те волосся, що під нього не потрапило, тепер прикрашає рідкими довгими пасмами обличчя й комір. Як пір’я театрального боа.

Отакої! Чого тільки не зустрінеш дорогою на роботу! А на роботі?

Забігаю в офісну будівлю й натикаюся на секретарку. Волосся цієї дівчини я ніколи не бачила — вона носить хіджаб. Може, спитати? Вона точно не образиться, тільки засміється — дуже мила. Але я не стану. Бо тоді це перетвориться з спостереження на повноцінне дослідження, а цього я не хочу.

— Ох, як мені подобається ваше пальто! — усміхається секретарка.

Правильно. Перемикаємо думки!

— А мені подобається ваш шарф, вам так пасують світлі тони!

П’ятнадцять секунд розмови — і в голові виникають паралелі, пов’язані з одягом і модою загалом. Але робочий день уже почався… тому зараз я швиденько напишу нотаточку про пір’я, щоб не забути, і думатиму тільки про роботу!

01.02.2022