День Тетяни

У мене сьогодні подвійне свято. По‑перше, іменини. А по‑друге, сьогодні я зустріла бога. Пощастило, що це сталося в метро. Інакше пробігла б повз, не роздивившись деталей. А так — він зайшов у вагон і плюхнувся на сидіння навпроти. Дивись!

Я миттю стягнула непотрібні окуляри — вони в мене для читання, і я їх трохи соромлюся. Яку б красиву оправу не купуй, факту не зміниш: окуляри для читання підкреслюють вік. А коли богові навпроти не більше тридцяти, то якось ніяково. Ми ж за його образом і подобою, а в нього самого — жодних окулярів! У вухах — обрубки навушників, які йому страшенно пасують, попри образ Тора. Такий собі скандинавський, довговолосий, бородатий, супергероїчний образ.

Світле волосся зібране в неохайний хвіст (нібито недбало). Сучасна борідка, коротка, з рудизною, акуратна (жодних крихт чи шкаралупи), певно, спеціальним шампунем вимита й окремою щіточкою розчесана… дуже виграшно виглядає на тлі чорного одягу.

Чорний колір узагалі пасує блондинам, а цьому — особливо. Дута куртка з капюшоном. Вузькі джинси. Тобто зрозуміло, так? Куртка візуально розширює торс — поперечні прострочки на рукавах імітують біцепси, а джинси візуально звужують стегна. На таких контрастах тримається кіностудія Marvel. Плюс вальяжність. Закинувши ногу на ногу, він обводить нас, смертних, своїм вічним поглядом і зупиняється на власному відображенні у вікні. Якраз над моїм лівим плечем. Мамочки! А якщо промахнеться й гляне лівіше? Моя спина мимоволі випрямляється, але пізно — він заплющує очі й відкидає голову назад.

Може, дозволяє себе розглядати? Але тут поїзд зупиняється. На кілька секунд стає достатньо тихо, щоб уловити музику, яку він слухає, — і це зовсім не грім небесних барабанів, а дуже навіть нетиповий для наших країв шансон, щось на кшталт Верки Сердючки: «Хо-ро-шо! Всё будет хорошо!» Поки я кліпаю очима від невідповідності звукової доріжки відеоряду, двері зачиняються, і гуркіт підземки повертає все на свої місця. Мій Тор знову — громовержець, чи хто він там… І неважливо, що кросівки (теж чорні) підстрибують у такт іншій музиці — у моїй уяві звучать застільні наспіви вікінгів. Зараз він дістане свій молот і…

Він піднімає руку до обличчя, намацує на щоці волосинку, грається нею пальцями, а потім одним різким рухом висмикує й підносить до очей, що відкрилися до щілинок. Недовго її вивчає і… відправляє до рота! О, дикий неандерталець! Хвилі здивування перемішуються в мені з хвилями захвату, але до Тора, здається, не докочуються, бо він знову заплющує очі й відкидається назад, поринаючи в норвезьку бойову музику. Так би й дивилася, але час виходити.

Підіймаюся. Підхоплюється й він, і підходить до дверей першим. А потім летить попереду мене вгору сходами (як пір’їнка) двома прольотами по двадцять сходинок кожен. Ніколи їх не рахувала, а от сьогодні довелося, бо видихлася вже на другому, але дуже не хотілося втрачати з поля зору мій подаруночок на День Тетяни. Адже це ж був мій подарунок, так? Оце море естетичної насолоди? Опустімо з’їдену волосинку й Верку Сердючку — можливо, цій людині справді в моїй присутності краще рота не розкривати. Але не мною помічено: коли комусь нічого сказати, зовнішність від цього часто тільки виграє. Особливо така.

Зі святом, дорогі тезки!

25.01.2022