Важливе — неважливе

У нашому спальному районі є свої проблеми. Не знаю, як було з сміттям у мешканців цих особняків у вікторіанські часи, але зараз, коли їхні будинки перероблені під наші квартири, відсутність сміттєпроводів позначається на вигляді вулиць негативно: гори сміттєвих мішків. Двічі на тиждень вранці за ними приїжджає сміттєвоз. Сьогодні якраз один із таких днів, і за ними скоро приїдуть, але поки що всі п’ять хвилин ходи до метро мені доводиться обходити сміття і… ялинки. Великі й маленькі, з залишками дощику й без, інколи зовсім «лисі», а інколи такі пишні, що своїми крутими «задами» перегороджують тротуар. Загалом — настрій новорічний!

До речі, цього року першу «відслужену» ялинку я побачила на вулиці двадцять сьомого грудня — навіть Нового року не дочекалася, бідолашна: Різдво відпрацювала — і на пенсію. А інколи, про що в мене є фото‑свідчення, ялинки виносять навіть улітку. Одну таку я бачила наприкінці серпня — суху‑сухісіньку — зовсім трохи не вистачило їй запалу дотягнути до єврейського Нового року. І сміх і гріх. Цілий рік — Новий рік!

А ось і метро. На відкритій платформі поруч зі мною чекає на поїзд хлопчина. Світлі рвані джинси, високі жовті черевики CAT, широка безформна куртка, низький рюкзак за спиною, в’язана шапка сторчком і величезний, багаторазово намотаний навколо шиї картатий шарф. У всьому цьому є стиль, не відняти, але одразу видно: хлопець — не модник, йому це не важливо. Важливе для нього інше — те, що він тримає перед собою строго вертикально й із погано прихованою обережністю: стеблинку квітки, наполовину загорнуту в целофан. Знаєте, інколи в ресторанах парочкам пропонують одиночні троянди (за ціною букета) — ця з тієї ж «самотньої» серії, тільки я не маю жодного уявлення, як вона називається. Руки тягнуться в онлайн, перевірити, але під’їжджає поїзд, а значить, ми зараз пірнемо в тунель, і пошуки назви квітки доведеться відкласти до повернення в мережу. Та не біда — мою увагу вже привернув інший пасажир: той, що сидить навпроти.

Колись жовта, його куртка виділяє власника з натовпу яскравою, але брудною плямою. З‑під коміра виглядає коричнева вельветова сорочка — таких я не бачила сто років. Між ногами в нього вмостився брудний рюкзак. Чорні штани, розбиті кросівки, окуляри на лобі, книжка майже впирається в ніс — обличчя не видно, лише інколи миготить брудна маска. Зате чудово видно манікюр (без лаку, але круглі нігтики акуратно підпиляні). Ці витончені (!) руки тримають книжку Джона Кеннеді (щось про конфедерацію), з якої стирчить закладка — сувора вовняна нитка. Усе це запускає в моїй голові стрічку Мебіуса. Адже для створення першого враження про людину (яке потім так важко змінити) нам зазвичай вистачає кількох секунд. Для цього в кожного з нас є свої маркери, і я свої знаю добре, а тут дивлюся й дивлюся — і не розумію, що для мене важливіше: книжка й акуратні руки як плюс чи неохайність в одязі як мінус. А що важливо йому самому? Ось у чому питання.

Досі думаю, до речі. Бо книжка виявилася «Конфедерацією дурнів», написаною зовсім не тим Джоном Кеннеді, а непризнаним за життя автором. Серед відгуків і рецензій в інтернеті знайшлися й залишені моїми улюбленими письменниками, тому цю книжку я обов’язково прочитаю. Може, тоді й зрозумію — і повернуся, щоб переписати цю нотатку. А може, й не повернуся, бо порушиться природний хід подій. Адже відчуття важливості залежить не тільки від оцінюваного предмета, а ще й від часу нашого спостереження за ним, правда?

До слова, квітка виявилася червоним звіробоєм, як підказав мені інтернет, «часто використовуваним у новорічних квіткових композиціях», що знову нагадало мені про важливе! З Новим вас (старим) роком, панове! Новорічного вам настрою — і подовше!

14.01.2022