Англійські сусіди

У Лондоні розтанули штучні ковзанки — за температури повітря +17 зовнішні холодильники не витримують. Можливо, знайдуться конспіратори, які побачать у цьому змову — адже нас усе важче втримувати по домівках, лякаючи вірусом під номером дев’ятнадцять: на дворі ж двадцять другий! От вони й розтоплюють ковзанки, хитруни, щоб народ не збирався великими групами. І обмеження на подорожі вводять, щоб ми не роз’їжджалися по всяких закордонах і не привозили звідти нових варіантів дев’ятнадцятого.

Однак нашим невеликим квартирним будинком, як виявилося, уряд Великої Британії може сміливо пишатися — він заселений законослухняними громадянами. Новорічна неділя довела, що щонайменше половина з нас — тут. Щоправда, сьогодні вранці ми зустрілися в спільному коридорі й перебували в ньому (в недопустимій близькості одне до одного) цілу годину! Ай-ай-ай, звісно, але тільки тому, що всіма нашими щойно прокинутими силами ми намагалися збагнути, як вимкнути пожежну сигналізацію, що спрацювала невідомо чому .

Я не хочу нікого шокувати чи образити, але мої особисті спостереження показують: середньостатистичний англієць легко вирішує домашні проблеми рівня «поміняти лампочку», а далі — складніше.

Спершу ми всі разом шукали на миготливій і верескливій панелі номер телефону спеціаліста. Не знайшли. Але натиснути кнопку «Вимкнути» не наважувалися, доки не «переконалися» (це слово звучало не раз), що для сигналізації справді немає причини. А що як ми вимкнемо — і хтось десь згорить! Як потім із цим жити? Неважливо, що немає ні вогню, ні диму — відповідальність є, і ляже вона на того, хто натисне кнопку…

Згодом з’ясувалося, що в одного із сусідів (якого ми викликали телефоном, у нього інші вхідні двері, і він про наш консиліум не знав) справді підгорів у тостері шматочок хліба. Особисто я запаху не відчула, але пожежна сигналізація для того й існує, щоб сигналити нам про те, чого ми самі не здатні вловити, правда? Тим паче, що решта з нас, зібраних у коридорі, потягнувши носами, все ж погодилися, що якщо так, то… можливо… щось таке у повітрі й витає. Отже, джерело встановлено! І за відсутності прямої загрози ми маємо повне право сигналізацію вимкнути.

Серед нас три дами й молодий чоловік (мій чоловік узагалі в коридор не вийшов — у нього від миготливих кнопочок інфаркт і безумовний рефлекс: кликати дружину), і ось цей молодий чоловік, як єдиний присутній чоловік, чесно ступає до пульта й дивиться на мене очима кота зі «Шрека»:

— То я вимикаю?

— Тисни! — беру відповідальність на себе. Шкода хлопця.

Сигналізація замовкає, і ми з полегшенням зітхаємо. Той факт, що я чую цей зітх, сам по собі прекрасний як індикатор тиші. Щоправда, недовго. Панель починає рівно пищати. На тій самій частоті, яку зазвичай використовують у будильниках. І дуже дзвінко.

Щойно полегшено зітхнувши, ми знову напружуємося. Молодий чоловік і дівчина (схоже, вони пара) зачитують уголос назви кнопок, пропонуючи голосувати. Колегіально вирішуємо натиснути «Вимкнути зумер», але це не допомагає. Тиснемо кнопки «Вгору» і «Вниз», переглядаючи варіанти. Варіанти, звісно, цікаві — із запитаннями про зони займання й пожежні нормативи, але жоден не пропонує сигналізації заткнутися.

Час минає. Бачу, що одна з дівчат уже підстрибує на місці. Друга готова розплакатися. Хлопець червоніє й блідне. Але всі мовчать, ніхто не «відпрошуються». Гаразд, думаю, загальний вік цих трьох, якщо й переважує мій, то ненабагато. Справлюся сама. Розпускаю молодь і вирішую проблему самостійно: телефоную, пишу електронні листи, влаштовую відеодзвінки, доки не перемагаю техніку й не встановлюю повну тишу…

Увесь цей час за стіною грає на саксофоні той самий сусід, який зранку невдало підсмажив тости. Грає добре. Краще, ніж готує. А щойно сигналізація замовкає, з кімнати сина (найдальшої й тихої) з’являється мій чоловік із питанням:

— Що це було?

«Та так, — відповідаю, — новорічний феєрверк». А хіба ні? Лампочки на панелі миготіли не гірше, ніж учора по телевізору.

З Новим роком, друзі! Нехай у вас ніколи нічого не ламається!

01.01.2022