Умовна самотність пасажирських літаків

Мої очі спрямовані в небо. Так і йду з носом, задертим угору, добре хоч тротуари рівні. Вивчаю хмари. Вони низькі, суцільні, непривабливі, накривають місто ковдрою, під якою грудневий день зовсім не здається зимовим. Тепло. І якось тихо, ніби у вухах вата.

Чомусь зовсім немає машин — куди поділися? І людей немає. Мабуть, тому очі й піднімаються вгору — там хоч щось відбувається.

От, наприклад, голуби на ліпній «тіарі» двоповерхового будинку. Парочка. Все як годиться: вона — скромниця, він — фанфарон, пір’я на шиї розпушене, як жабо, крила трохи підняті, переступає з ноги на ногу. Напевно, курличе, звідси не чути.

А повз пролітає ще одна парочка. Гуси. Йдуть низько, ледь не зачіпаючи невисокі дахи, крило в крило, зовсім поруч. У тому напрямку, куди вони прямують, — ставки Гайд-парку. А летять вони, певно, з Темзи, вона зовсім близько, хвилин десять пішки, що для крилатих — кілька змахів.

І все ж, чому так тихо на вулиці вранці звичайної п’ятниці? Нікому з моїх сусідів не треба на роботу? Шукаю очима хоч якийсь рух — і знову помічаю його нагорі. Розкинувши крила, низько й упевнено по небу пливе літак.

Тут треба зробити відступ. Я зовсім не фанат літаків. Мені не пощастило, як і багатьом лондонцям, оселитися на одній прямій зі злітно-посадковими смугами аеропорту Гітроу. Починаючи з Тауера, через Букінгемський палац (де інколи живе королева) і весь Кенсінгтон (де завжди живу я), ця пряма тягнеться далі в Барнс і через багато інших районів Лондона, які, завдяки їй, мають щастя спостерігати захід літаків на посадку. Я, звісно, горда, що ділю свою долю з королевою Англії, але з радістю обійшлася б без літаків, що (за відчуттями) «влітають у вікно» о пів на п’яту ранку.

Про це можна говорити довго. Нам розповідають, що в усьому винні атмосферні фронти. Літак сідає тільки проти вітру, а вітри зазвичай дмуть саме так, що лайнерам доводиться заходити на посадку через увесь Лондон, а в районі Кенсінгтона вони якраз випускають шасі… Тут ще одне уточнення: найраніші рейси (ті, що до світанку) — це далекі, їх виконують великі такі «пташки», двоповерхові. І ви не уявляєте, скільки в них шасі! Якщо дивитися знизу, як робила я з вікна своєї спальні, розбуджена гуркотом, то виглядає це так, ніби з білого черева під вереск відкритих люків висипаються чорні бомби. Не можу передати відчуттів…

До речі, якщо вітер дме в інший бік (рідко, але буває), то дістається не Лондону, а Віндзору, де в королеви основна резиденція. Підозрюю, що від літаків Її Величність відпочиває тільки в Балморалі (це її замок у Шотландії).

Але тут у моїй голові щось перемикається, і я завмираю від невідповідності. Усі мої негативні асоціації з літаками пов’язані саме з шумом, правда? Саме шум будить мене вранці. То чому ж ця горда птаха летить зараз над моєю головою абсолютно безшумно? Пам’ять люб’язно підкидає численні відписки адміністрації Гітроу бідолахам, таким, як я. Ці відписки багаті на припущення й обіцянки. Навіть не стану перелічувати всього (колись про це напишуть книжки), але одну пам’ятаю точно — про вітер: мовляв, шум розноситься повітряними потоками, і напрямок вітру відіграє величезну роль у стражданнях тих, хто не може спати під ранкові «громи». А сьогодні якраз зовсім безвітряно. От і пливе по небу величезна «птаха» строгих ліній абсолютно безшумно, і я не думаю ні про що, окрім її краси й самотності. Адже пасажирські літаки ніколи не літають парами.

Укотре нагадую собі, наскільки важливим є кут сприйняття: навіть постійний подразник може виявитися прекрасним. А ще — не варто забувати, що хвилини через дві полетить наступна «пташка» (бо Гітроу дуже завантажений), тож і самотність умовна. Усього якась пара хвилин. А на землі вони обов’язково зустрінуться!

12.12.2021